Після важких поранень боєць із Хмельниччини розшукує протез руки, аби вправлятися з автоматом

Солдату Олександру Єліну — 23 роки. Увечері 24 лютого 2022-го він здав зміну в м’ясному магазині, а наступного ранку вже стояв у черзі добровольців до терцентру комплектування та соціальної підтримки у Чемерівцях на Хмельниччині. Після важких поранень та втрати кінцівки внаслідок влучання ворожої протитанкової ракети, воїн не полишає надії, що матиме такий протез, який дозволить йому тримати в руках автомат.

Наразі Олександр Єлін, як пише АрміяInform, проходить військово-лікарську комісію у Хмельницькому військовому шпиталі. У нього немає лівої руки, лікарі ампутували її після важкого поранення на Харківщині. Попри це, Олександр запевняє, що першочерговими завданнями для нього сьогодні є продовження боротьби з російським окупантом.

Рішення обороняти країну, каже, ухвалював сам, не сказавши ні батькам, ні своїй дівчині. Пішов, написав заяву, пройшов медичну комісію. Хвилючався, що не візьмуть до війська через вади із зором.

“А чим мені завадить поганий зір, якщо я маю руки й ноги і можу окопи рити, бараболю чистити чи снаряди підносити. Так я став солдатом стрілецької роти Чемеровецького РТЦК та СП, а через місяць написав рапорт про переведення до бойової військової частини”, – розповів солдат.

Воював у Пісках на Донеччині, там і дістав своє перше поранення. Рашисти на День Незалежності України накрили тоді наших захисників мінометами, і Олександр зазнав контузії, важкого уламкового дірчастого перелому правої лопатки, кілька уламків потрапили в потиличну частину голови нижче шолома. Вижив, підлікувався, повернувся в листопаді до своїх побратимів. Його батальйон тоді вже виконував бойові завдання на околиці села Кам’янка Ізюмського району, на межі Харківщини з Луганщиною.

“Усі ті села і містечка, що були під окупацією, ледве дихали, плакала й стогнала земля, здавалось. Московити, тікаючи, руйнували, нищили, підривали все навколо і мінували геть усе. Та все ж я був тоді щасливий, що повернувся до своїх, радів, що знову стискаю в руках автомат і буду бити ворога. Скажи мені хтось до лютого 2022 року, що за тисячу кілометрів від дому, в мокрому окопі чи сирому бліндажі десь на Харківщині, я щиро тішитимусь подібним речам… ні за що б не повірив”, – ділиться думками боєць.

Руку втратив 15 грудня, коли з побратимами їхали заготовлювати ліс для обладнання своїх запасних позицій. В їхній тентований КамАЗ влучила ворожа керована ракета. Вантажівка була добряче завантажена зрубом. Бійців було восьмеро та водій в кабіні. Олександр стояв у кузові й правою рукою тримався за металеву дугу каркаса. Ракета прилетіла у двигун.

“Я лише пригадую різкий звук вибуху, сірий дим перед очима й іскри від розльоту уламків і заліза. Один побратим загинув на місці, він був найближче, сидів спиною до кабіни, п’ятеро, і я серед них, зазнали поранень. На диво – водій вижив, його трохи посікло уламками і контузило. Коли розсіявся дим, я прийшов до тями. Чую крики: “…Втікай з машини!”, адже, як правило, за першим приходом має бути другий. Я зістрибнув і тоді тільки зрозумів, що є проблеми з лівою рукою, бо не слухалась зовсім, з неї лилась кров, лівий бік дуже сильно болів і теж кровив”, – розповів Олександр.

Згадує, як водій КамАЗу оглянув його руку, а вона висіла на сухожиллях і шкірі, та наклав турнікет. Так пройшли ще 800 метрів і стали чекати на евакуацію. За 20 хвилин приїхав командир роти і поранених повезли у шпиталь у Куп’янськ. Отямився вже у клінічному центрі в Харкові, без руки, з купою шпиць і голок у тілі, трубок у носі та роті.

“Лікарі кажуть, що я щасливчик, бо дивом вижив, багато крові втратив. Крім руки, в мене з правого боку 20 на 20 сантиметрів була вирвана рана, уламки в попереку, один з найбільших уламків зупинився за півтора міліметра від нирки, а інший влетів зі спини через поламану під Пісками праву лопатку і пройшов за кілька міліметрів від легенів. Ні сидіти, ні стояти я не міг. Після операції я ще добу провів у реанімації. У підсумку, я сьогодні маю верхню ліву культю в 6-7 сантиметрів і понад 60 осколків по всьому тілу”, – говорить Олександр.

Каже, що скільки житиме, завжди буде пам’ятати, цінувати і дякувати військовим медикам за дбайливе ставлення і небайдужість. Називає їх “янголами”. Досі пам’ятає втомлені, важкі, але привітні та добрі очі й теплі руки усіх лікарів і медсестер на різних етапах його евакуації після поранення в серпні – Первомайське, Селидове, Петропавлівка, Дніпро, Хмельницький. Після другого поранення у грудні – Куп’янськ, Харків, Полтава.

Зважаючи на два важкі поранення й утрату кінцівки, Олександр не зможе продовжити військову службу в бойовій частині, а іншої не хоче. Найбільше цінує те, що лишився живим. Продовжує будувати плани на майбутнє. Вірить, що матиме такий протез, який дозволить йому надійно тримати в руках автомат.

Молодий чоловік, як пише видання, не впав у відчай, а намагається бути активним, постійно підтримує зв’язок зі своїми бойовими побратимами, волонтерить для них, їздить за кермом власного авто. Його підтримують рідні та друзі, кохана дівчина. А захисникам, які через війну знали важких поранень, радить ніколи не втрачати надії і пам’ятати, що життя триває.

(Фото Андрія Агєєва та із власного архіву Олександра Єліна).

Підписуйтесь та слідкуйте за новинами Facebook