«Я ВАС БАЧУ ЧЕРЕЗ МІКРОСКОП», – ЛІЛІЯ СИНЧИШЕНА

Навколо цієї професії існує безліч міфів, страшилок. Навіть анекдотів: «Лікарю, що у мене? Розтин покаже». Патологічні анатомія і морфологія – спеціальності дуже значущі для медицини. Але чому в процесі нинішньої реформи стали тягарем? Яку причину смерті зазначає паталогоанатом під час дослідження «коронавірусного» тіла? І чого ніколи не робитиме навіть за великі гроші?

Наш співрозмовник – керівник Хмельницького обласного патологоанатомічного центру України, голова групи експертів за напрямком «патологічна анатомія» Лілія Синчишена.

ДОСЬЄ: 42 роки, народилася на Віньковеччині, закінчила Івано-Франківський національний медичний університет, кандидат медичних наук, майже двадцять років працює у сфері патанатоміі, має 19-річного сина та 3-річну доньку.

«На моїх лекціях було чутно, як летить муха»

Пані Ліліє, в уявленні більшості людей працівник так званого  «моргу» асоціюється з таким собі голівудським типажем із закривавленим фартухом і ножем у руці. Дивлячись на Вас, важко уявити собі подібну картину.

– (сміється)… Гірше, коли створюють з нас образ людини з пристрастю до алкоголю і з проблемами з психікою. Чесно, за живе зачіпає. Тому що в нас не просто високоінтелектуальна професія. На патанатомію покладено функцію і діагностики, і контролю в медицині. Якщо людину хоч раз прооперували, то вона могла бути і нашим пацієнтом.

Як це?

– Будь-який фрагмент тканини, забраний у пацієнта, а орган – то однозначно, надсилається до патанатоміі, аби дослідити його на наявність пухлини. Встановити її тип. Особливо, коли мова йде про ймовірність злоякісного утворення. Від правильно встановленого діагнозу нашого фахівця залежить подальше правильне лікування. І, звісно, життя.

Тобто ваша робота більше пов’язана із живими?

– На відсотків 90. Я вас бачу так би мовити через мікроскоп. Якби ви поскаржились на якісь проблеми зі здоров’ям, я б уже уявно розкрила вашу черевну порожнину і зазирнула.

Та ви що? Як екстрасенс?

– Ні, як спеціаліст з професійною деформацією… (сміється). Робота накладає свій відбиток.

Як реагують незнайомі люди, коли взнають про вашу професію?

– Спочатку дивуються. Потім цікавляться, чи не від безвиході я стала патологоанатомом. Але ми фанати своєї роботи. Живемо з мікроскопом. Без пафосу скажу: універсальні спеціалісти, які мусять знати клініку всього людського організму. Коли свого часу викладала у Хмельницькому університеті управління і права, важко було втримати увагу цієї йоршистоі студентської публіки. Повела їх на практичне заняття. Зробила перед ними розтин. Після цього на моїх лекціях було чутно, як летить муха.

Пам’ятаєте свій перший розтин?

– Таке не забувається. З чотирьох інтернів я була єдиною дівчиною. Керівник теж жінка. Вона вирішила, що з нашої «четвірки» я перша повинна зробити розтин. Сумнівалася, хвилювалася. Не обійшлося і без казусу. На нирці можуть утворитися капсули із великою кількістю сечової рідини. І от я зачепила таку капсулу. Санітара, який був присутній при цьому, добряче забризкало.

Скільки розтинів зробили взагалі?

– Не рахувала. Але орієнтовно на кожного нашого спеціаліста припадало раніше близько 80 розтинів у рік. Тепер не більше 50. Особливо запам’ятовуються розтини молодих людей чи дітей. Це неможливо сприймати як природню закономірність.

«Третина діагнозів лікарів неправильні»

Що для вас тіло: колишня людина чи робочий матеріал?

– І те, і інше. Все починається з історії хвороби, спочатку бачиш у ній людину з проблемами. А згодом, коли починаєш працювати з патологією, то вже сприймаєш як робочий матеріал. Але має бути насамперед мотивація, тобто усвідомлення того, чому і для чого ти це робиш. Для лікарів ми є своєрідним контролем. Бо бачимо, якої помилки припустився лікар, або що реально призвело до смерті пацієнта.

– І тоді лікарі просять написати «потрібний» діагноз?

– Вони аргументують свою точку зору. Але морфологія – вперта штука. Все задокументовано в цьому скельці. І навіть через 25 років його можуть  підняти і дослідити.

Але ж біоматеріали на скельці можна підмінити. Ну… за окрему плату.

– Підмінити то можна. Але з блока, на якому залишаються мікроскопічні часточки, завжди легко зробити генетичне дослідження. Тому в ці ігри ніхто гратися не буде. Ні за які гроші. Не можна написати, що пацієнт помер від серцевої недостатності чи інсульту, якщо їх там нема. Як би лікар не наполягав. У третині протоколів паталогоанатомів ми зазначаємо, що лікар помилився.

Тобто 30 відсотків діагнозів лікарів неправильні?

– Так. Але мало кого із родичів померлих це цікавить? Ми не прокурори. Оцінювати розходження діагнозів – не наша специфіка.

Певно маєте чимало ворогів серед лікарів?

– Не ворогів, а колег із власною думкою. Згодом вони розуміють свою неправоту. А більшість при своїй думці й залишаються.

«У привидів до мене претензій не було»

Вам сняться ті, кого розтинали?

– Сняться. Будучи на 9-му місяці вагітності, за три доби до своїх пологів, мені довелося бути присутньою на розтині породіллі. Вона була орієнтовно мого віку, померла під час пологів через відірваний тромб. Її новонароджене маля теж не вижило. От вони приходили у сни. А ще сняться молоді дівчата у весільних сукнях, які вже ніколи не стануть нареченими, маленькі труни для діточок.

Ви віруюча людина?

– Існують недосліджені потоки, з якими у нас взаємна залежність. Можливо ці потоки й називаються Богом. Знаєте, до тих пір, поки не створили мікроскоп, ніхто нічого не знав про хвороби. Але це не заважало їм існувати і прогресувати. Так само і з вірою у вищі сили.

Кажуть, в патологоанатомів є табу – не розтинати своїх рідних і знайомих.

– Це психологічно не можливо. Автоматично вивчаєш матеріал та історію хвороби, і ніколи не зациклюєшся на особистих даних людини, аж поки не побачиш її. Так було і зі мною. Прийшовши на розтин, в знайомому до болю обличчі впізнала свою вчительку.  Знаєте, так і не змогла підійти до неї. І справа не в табу, а в самому емоційному ставленні.

Є якість професійні забобони чи заборони?

– Навряд. Хоча, скажімо, не варто фотографуватися на фоні тіла. Хіба що макрозйомка того чи іншого органу або частини, аби потім при потребі можна було використати в роботі.

Що у вашому розумінні повага до покійного?

– У нас як ні в кого повага до покійного. Чітко розуміємо, що за дверима стоять люди, для яких він був дуже близьким. І ми маємо дібрати правильні слова для них. Адже тепер вони вже зовсім інші родичі, аніж ті, які були в палаті з тоді ще хворим і мали бодай мізерну надію на його одужання.

Траплялися нестандартні, дивні прохання від родичів?

– Тільки пов’язані з певними релігійними обрядами.

А курйозні?

– Пам’ятаю випадок, коли онуки приїхали з району за тілом бабусі. Через деякий час за тілом ще однієї старенької жінки приїхали діти і повезли хоронити в інший район. Невдовзі з’ясувалося, що вони переплутали труни з тілами. Наш санітар разом із ритуальниками ледве встигли до захоронення і повернули родичам уже… їхніх бабусь. 

– У привидів вірите?

– Жодного разу не бачила і  не чула. Напевно, до мене претензій від них не було…(сміється)

Кажуть, коли людина залишає цей світ, то стає легше на 9 грамів. Стільки ж дорівнює вага душі, яка покидає тіло. Бачили душу?

– Важко однозначно сказати. У зв’язку з тим, що душа покидає тіло не в морзі, а в клініці, то тут вона навряд чи з’явиться. Колись один священик і патологоанатом так сказав: «Я розітняв багато мозків, але в жодному не бачив розуму, розітняв тисячі сердець, але не бачив у них любові, але ж це не означає, що ні любові, ні розуму не існує».


«Ми апріорі не можемо «наліво» збути орган»

Трансплантологія – це правильно?

– Правильно. Чому б не використати здоровий орган неживоі людини для порятунку ще живої. Але рішення повинно бути прийняте на рівні законодавства. Тому що близькі люди не готові в такій ситуації дати дозвіл на вилучення того чи іншого органу. Навіть коли вже не б’ється серце і відмер мозок, все одно вони вірять в чудо зцілення дорогої людини.

Тому «чорні» патологоанатоми таємно вилучають органи і продають їх?

– Це байка. Ми апріорі не можемо «наліво» збути якись орган. Поясню чому. До нас потрапляють пацієнти, життя яких закінчується в лікарні. Як правило, від значної кількості або від важких хвороб. Тобто органи цієї людини уже вражені захворюваннями і ніяк не придатні для пересадки. Кому потрібні органи з патологіями? Це ж не раптова гостра смерть: ДТП, повішання тощо. Але такими пацієнтами займається зовсім інша структура – судмедексперти.

«Коронавірусна хвороба не показує яскравої морфології пневмонії, як при так званому «свинячому» грипі»

Розкажіть про специфіку розтину хворих на COVID-19?

– На сьогодні до кінця не вивчений патогенез коронавірусноі хвороби. Простими словами – яким чином цей вірус спричиняє смерть людини. Раніше вважалося, що основною мішенню ураження є легенева тканина, згодом серцева тканина. Наразі існує думка, що основною точкою реалізації вірусу є гемоглобін еритроцитів. Ми проводили декілька розтинів пацієнтів із COVID-19, я особисто теж. Але не побачили там яскравої морфології пневмонії. На відміну від 2009 року. Тоді при розтині пацієнтів із так званим у народі «свинячим» грипом, спостерігали класичну пневмонію: характерне наповнення легень кров’ю. Тепер же більше схиляємось до тієї версії, що коронавірус вражає гемоглобін, а він у свою чергу втрачає здатність переносити кисень. Настає гіпоксія. Цей процес можна дещо порівняти з отруєнням чадним газом.

Тобто, хворі на COVID-19 здебільшого помирають від ускладнень, пов’язаних із супутніми захворюваннями?

– Так, особливо з цукровим діабетом і ожирінням.

Яку ж тоді причину смерті зазначаєте в протоколі?

– Згідно з розробленими рекомендаціями так і записуємо – «коронавірусна хвороба з ураженням таких то органів або систем».

Розтин проводиться тут, у патологоанатомічному центрі?

– Так, після 17 години, по закінченню робочого дня, в окремо визначеному приміщенні. Весь корпус зачиняється, залишається лише спеціаліст і санітар. Вони в захисних костюмах, респіраторах. Якщо родичі до моменту розтину встигають привести одяг, тоді тіло обробляють, одягають і поміщають у герметичний мішок та передають комунальній поховальній служби. Використану воду заливаємо хлоркою на 10 днів.


«Патанатомія стала для держави фінансовим баластом»

Працівники не бояться, не звільняються?

– Ні, вони можуть звільнятися з іншої причини – недостатнє фінансування. Хотілося б, щоби зарплата була на достойному рівні. Бо за 4-6 тисяч гривень висококваліфікованого патологоанатома не втримаєш. Почали переманювати приватні структури.

Це відбиток медичної реформи в Україні?

– Це нерозуміння того, що знищення патологоанатомічноі служби призведе до тяжких наслідків у медицині.

Про яке знищення йдеться?

– Наш патологоанатомічний центр є монополістом в Хмельницькій області. Дуже потужна матеріальна і кадрова база. Вся гістологія стікається до нас, за винятком Кам’янця-Подільського, Дунаєвець і Старокостянтинова. Це величезний об’єм роботи. З 22 працівників – може семеро чоловіки, решта жінки. Щодо розтинів, то центр охоплює десятки міських та обласних медзакладів, а в районах є або посада патологоанатома, або цю роботу виконують сумісники. Результати наших гістологічних досліджень високо оцінили навіть прискіпливі ізраїльські спеціалісти. Але зараз наша унікальна патанатомічна служба просто б’ється в конвульсіях. Із 2021 року жодної гривні субвенції на патанатомічну службу не закладено. Жодного пакета з нами НСЗУ не бачить. А рекомендовано у вигляді відділень приєднати до лікарень. Це нонсенс і крах! Головний лікар, який не може зараз на півставки знайти спеціаліста з патанатоміі, де буде шукати приміщення, кадри, обладнання для цієї роботи. Та й чи потрібен йому такий фінансовий баласт? Як фізично і матеріально розділити центр? Словом більше питань, аніж відповідей. Усе, що збиралося по крупинках, може розвалитися одним розчерком пера реформи. А найстрашніше те, що ми просто втратимо безцінні кадри.

Який вихід бачите ви особисто?

– Звичайно, як керівник, я за те, щоби центр зберегти. Нам пропонують надавати платні гістологічні послуги для населення і заробляти цим. Це ж скільки нам потрібно надати послуг, щоби заробити необхідних для функціонування 13 мільйонів гривень? Тому зараз надія лише на розуміння і підтримку місцевої влади.

Пані Ліліє, дякую за відверте інтерв’ю. Бажаю нам зустрітися для продовження розмови через рік на цьому ж місці.

– Сподіваюсь.

 

Автор Лілія Коцюк.

Фото Наталіі Дідик.

Дізнавайтеся новини першими на Телеграм

 

Дізнавайтеся новини першими на Телеграм