“Вірю в просту річ: якщо ти робиш те, що змінює життя людей на краще, – результати говорять самі за себе” – Оксана Вжешневська

Нести відповідальність за вертикаль державної влади у всій Хмельницькій області – справа непроста, тому очільнику ОВА Сергію Тюріну потрібно мати надійну та професійну команду однодумців, зокрема свого першого заступника. І таку посаду в адміністрації обіймає молода та енергійна жінка зі сучасними поглядами на розбудову суспільства — Оксана Вжешневська.

Вона багато часу проводить у робочих поїздках громадами й відповідає за напрямки фінансів, медицини та освіти. Цьогоріч шкільне навчання зазнало відчутних змін, тому почнемо розмову із першою заступницею начальника адміністрації з питання саме про таке.

– Економічна доцільність каже: малокомплектні школи треба закривати. А соціальна відповідальність кричить: немає школи – вмирає село. Яке рішення обираєте ви: бути ефективним менеджером, який економить бюджет, чи популярним політиком, який “гріє повітря” у порожніх класах?

– Дякую за питання, воно дійсно відображає напруження, з яким ми живемо щодня. Але дозволю собі не погодитися з постановкою питання. Коли ми говоримо про малокомплектні школи, то мова не про цифри в балансі і не про політичні рейтинги. Найперше, йдеться про майбутнє конкретних дітей і долю конкретних громад. І саме тому рішення не може бути ні суто економічним, ні тим більше популістським.

Так, є школи, де навчається 20-40 дітей, і утримання такої школи коштує мільйони. Але перш ніж приймати будь-яке рішення, ми запитуємо: а куди підуть ці діти? Чи буде якісний підвіз? Чи безпечний маршрут в нинішніх умовах? Чи отримають вони кращу освіту в опорній школі, чи є там укриття? Якщо відповідь “так”, то це не економія заради економії – це інвестиція в якість освіти для цих дітей. Якщо “ні”, то жодна економічна доцільність не виправдає те, що ми залишимо дітей без доступу до знань. Тому питання не про вибір між “ефективністю” і “популярністю”. Мудрість — це знайти рішення, де діти матимуть якісну освіту, а громада – перспективу розвитку. До слова, Хмельниччина у 2025 році закупила для безпечного підвезення дітей найбільше нових шкільних автобусів — 22. Переважно ці автобуси обладнані для дітей з особливими освітніми потребами. І держава додатково виділила 40 мільйонів гривень на придбання ще 18 шкільких автобусів. 

– Ми вкладаємо мільйони в нові школи, але статистика невблаганна: найкращі випускники їдуть до Польщі та Німеччини і не повертаються. Чи не виходить так, що ми за кошти українських платників податків готуємо якісну робочу силу для Євросоюзу? У вас є стратегія, як втримати їх тут, окрім патріотичних гасел?

– Я відповім коротко цитатою Білла Гейтса, засновника Майкрософту, людини яка з нуля побудувала компанію вартістю сотні мільярдів доларів. Його теж колись запитали, чи не боїться він, що робить великі інвестиції в навчання своїх працівників, а вони підуть від нього. Він відповів: «Я боюсь, якщо ми не будемо їх вчити і вони залишаться».

– Як тоді мотивувати молодь залишитись або повертатись на Хмельниччину?

– Це складне питання не лише для нашої області, але й перед всією Україною. Чим молодь відрізняється від інших вікових груп? Молода людина, насамперед, буде робити те, що їй цікаво, навіть якщо це не так прибутково, на відміну від більш дорослої людини з обов’язками, якій головне закривати свої потреби і потреби своєї сім’ї у найбільш ефективний спосіб. Саме тому я вважаю, що залишати молодь у Хмельницькій області важливо, найперше, створенням інтересу до майбутньої справи, якою вони тут можуть займатися. Практично, це залучати молодих фахівців сільського господарства до аграрного бізнесу, давати можливість фахівцям швейної галузі стажуватися у місцевих виробників одягу, молодих айтішників – залучати до стартапів та команд ІТ-компаній. Перелік можна продовжувати. Ми, насправді, вже працюємо у цьому напрямку з різними галузями.

Взяти хоча б кулінарний хаб, який відкрили цього року на базі Хмельницького центру професійно-технічної освіти сфери послуг. У наші шкільні роки такого, на жаль, не було. Тут абсолютно всі сучасні умови для тих, хто здобуває професію “кухар”. Їм будуть відкриті двері у найпрестижніші ресторани. Або навчально-практичний центр ВПУ № 36 в Балині, де настільки сучасна база підготовки аграріїв, що за ними майбутнє нашої житниці.

– Ринок праці вимагає електриків та будівельників, а батьки хочуть, щоб діти були юристами та айтішниками. Як ви ламаєте цей стереотип? Чи ми продовжимо витрачати бюджетні кошти на підготовку фахівців, які потім будуть без роботи?

– Я сама мама і розумію тих батьків, які хочуть, щоб їхня дитина мала “престижну” професію. Це не якісь “понти” – це любов і турбота. Вони хочуть кращого майбутнього для своїх дітей. І я їх повністю розумію. Але давайте чесно: світ змінився. І тут наше завдання не “зламати” стереотип, а показати реальну картину.

По-перше: ми оновлюємо професійну освіту. Це вже не те, що ми пам’ятаємо з 90-х. Сучасні ПТУ – це нові майстерні, якісне обладнання, викладачі-практики. Електрик вчиться працювати з сучасними системами електропостачання, а кухар на професійному обладнанні, точнісінько такому, як в сучасному ресторані. По-друге: реальність ринку. Кваліфікований електрик сьогодні може заробляти 35-40 тисяч гривень, юрист-початківець від 15 до 20-ти. Це в жодному випадку не означає, що одна професія краща за іншу. Це просто показує, що попит і пропозиція працюють. По-третє: ми працюємо з бізнесом. Укладаємо угоди, де підприємства беруть участь у навчанні та гарантують практику й працевлаштування. Це дає молодим людям впевненість.

Я в жодному випадку нічого не маю проти юристів чи айтішників. Це чудові, потрібні професії. Але коли ми бачимо 300 випускників-юристів на 50 вакансій в області, а водночас будівельні компанії місяцями шукають електриків, то це питання балансу, а не якості професій. Я не хочу нікого переконувати, що одна професія краща за іншу. Хочу, щоб молоді люди та їхні батьки мали реальну інформацію для вибору. Щоб престижним було не “де працюєш”, а наскільки ти професіонал у своїй справі і чи можеш забезпечити гідне життя собі та родині. Кожна чесна професія гідна поваги.

– Ви відповідаєте на Хмельниччині за освіту та медицину. Бюджет виділяє мільйонні суми на їх розвиток. Але йде війна. Чи не лякає вас, що поки ми ремонтуємо класи і купуємо дороге медичне обладнання, у нас просідає будівництво фортифікацій чи допомога фронту? Як ви відповідаєте військовим, які кажуть: “Навіщо нам новий томограф, якщо нема чим стріляти”?

– Я особисто розмовляла з тими військовими, про яких ви кажете. І жоден з них не спитав мене: “Навіщо нам ремонтувати лікарні чи школи?”. Натомість вони казали: “Зробіть так, щоб наші побратими, яких евакуюють з лінії фронту, мали де лікуватися. Зробіть так, щоб наші діти могли вчитися, бо ми воюємо саме за це”. Кожна область має свої функції в загальній системі оборони. Хтось виробляє зброю, хтось будує укриття, хтось приймає поранених, Це не “або-або”. Це “і-і”. Той томограф, про який ви запитуєте, він не замість снарядів. Він для тих, хто повертається з фронту. Щоб вони могли отримати діагностику тут, а не чекати місяцями в Києві чи Львові. Щоб лікар міг побачити осколок чи внутрішню травму і вчасно прооперувати.

Нині в лікарнях Хмельницької області працює 12 реабілітаційних відділень. В цьому році 220 мільйонів гривень виділено на обладнання, ремонти, реконструкцію в медзакладах, щоби створити там гідні умови. За цей час майже 14 тисяч військовослужбовців пройшли стаціонарне лікування. Їх психологічна реабілітація, ендопротезування, зубопротезування також фінансуються з бюджету.

А школи? Ви думаєте, це просто “ремонт класів”? Це місце, де діти військових, діти переселенців намагаються зберегти хоч якусь нормальність. Де вони не втрачають рік-два навчання. Бо коли закінчиться війна, а вона закінчиться, нам треба буде відбудовувати країну. І це робитимуть саме ці діти.

Чи можна відкладати через війну елементарні потреби дітей. Візьмімо харчування. Вперше цього року місцеві громади отримали з держбюджету кошти на гарячі обіди для близько 44 тисяч учнів початкових класів. У Городоцькому ліцеї за 8 мільйонів гривень зробили сучасний харчоблок і їдальню. Скоро відкриють оновлені харчоблоки в навчальних закладах Красилівської, Нетішинської, Деражнянської громад, в Кам’янець-Подільському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою.

В закладах освіти області створили 103 “класи безпеки”. Діти опановують навички цивільного захисту і домедичної допомоги. Актуально? Так! Логічним доповненням безпеки стало введення в школах 120 посад спеціальних інспекторів, які оперативно реагують на надзвичайні ситуації. Все частіше у школах з’являється новітнє STEM-обладнання. А це вже про розвиток критичного мислення та навичок майбутнього у дітей. На закупівлю такого обладнання витрачено майже 27 мільйонів гривень, переважно — бюджетних.

Тому, якщо хтось каже: давайте закриємо всі лікарні та школи і всі гроші на фронт – то це не про патріотизм, це страшний популізм. Бо ми тоді просто самі себе вимкнемо, як державу. А держава, яка не може захистити, вилікувати і навчити своїх громадян – вже програла, навіть якщо її армія стоїть на кордоні.

– На папері зарплати лікарів виросли. Але в реальності ми чуємо про переведення на 0.75 ставки, про скорочення надбавок. От якщо я зараз вийду на вулицю і запитаю медсестру з обласної лікарні, то вона підтвердить ваші звіти про “гідну оплату”, чи розсміється мені в обличчя?

– Наша реальність розвивається у тих рамках, які ми їй задаємо. Питання гідної зарплатні медикам в Україні стоїть гостро ще за тих часів, коли я навчалася у школі й не мала до нього жодного стосунку. Нині нормативний розмір зарплати для лікаря становить 20 тисяч гривень, для середнього медперсоналу — 13 з половиною тисяч. Але реальність така, що якщо нічого не робити, то зміни, а особливо на краще, не стануться самі собою. І у правовій державі, якою є Україна, основою будь-яких державних процесів є папір – точніше правові документи, що на ньому написані. Так, цілком можливо, що медпрацівник сьогодні лише гірко розсміється, зачувши про гідну зарплату. Але нарешті у нас є нормативні документи, якими регламентується підняття оплати праці. І це база, на яку ми опираємося, правила, яким маємо слідувати. Тож гідна винагорода медикам обов’язково буде.

– Хмельницька область багата рекреаційними зонами і зонами відпочинку. Чи використовують їх для відновлення ментального здоров’я?

– Хмельниччина дійсно має великий рекреаційний потенціал і, як на мене, це один зі стратегічних ресурсів нашої області, на рівні з родючими землями, що заслуговує на особливу увагу. З півночі на південь в нашому регіоні можна знайти одразу декілька зон із різницею в кліматі та ландшафті, кожна з яких має власну неповторну красу. Територія багата водоймами та лісами, що завжди цінується для реабілітації. На жаль, рівень залучення таких ресурсів для відновлення ментального здоров’я недостатній, оскільки спланувати центри чи заклади, що б займалися цим, надзвичайно важко. Тому я бачу дієвим виходом у цій ситуації — залучення місцевих підприємців чи активістів. Такі люди знають місцевість та можливості природних багатств, можуть забезпечити логістику та менеджмент потрібних суспільству закладів. Зі сторони влади тут має бути фінансова підтримка, скажімо за програмою мікрогрантів, і, звісно, координація та партнерство в питаннях залучення до програм реабілітації, направлення у центри спеціалістів та самих людей, які потребують відновлення ментального здоров’я.

– Трішки про особисте. Про людину, особливо привабливу українську жінку, інколи можуть набагато більше сказати її речі. Браслет Cartier чи сумочка від Louis Vuitton підкреслюють не лише статус, але й видають статки. Які речі та прикраси у першої заступниці очільника Хмельниччини?

– (посміхається) Оскільки більшість часу я проводжу на роботі, то й справді намагаюся дотримуватися зовнішнього вигляду державного службовця. Це не подіум, а представницька робота, тому одягати щось на показ немає ні сенсу, ні морально-етичного права. Я підтримую діловий стиль, як і має бути на держслужбі. Не без прикрас, але й не так, що блиск металів чи каміння перекривали мою головну функцію. Надаю перевагу українським брендам: на щастя, їх багато навіть на Хмельниччині і вони пропонують гарний та водночас практичний одяг і аксесуари.

– І фінальне, “на засипку”. Посада, яку ви зараз обіймаєте, це часто трамплін вище або шлях у політику. Ви розглядаєте Хмельницьку область як проєкт, який треба успішно завершити для подальшої кар’єри, чи ви тут, щоб залишити слід, навіть ціною вашого рейтингу? Що для вас важливіше: результат чи ваша репутація?

– Ваше запитання побудоване на припущенні, що результат і репутація – це щось окреме, або що служіння людям і кар’єра – взаємовиключні речі. Але життя рідко буває таким чорно-білим. Я вірю в просту річ: якщо ти робиш справжню роботу, яка змінює життя людей на краще – чи то дороги, чи освіта, чи економіка – результати говорять самі за себе. І саме ці результати будують репутацію. Не навпаки.

Так, ця посада може бути трампліном. Але хіба трамплін щось погане, якщо ти використовуєш його правильно? Питання не в тому, чи хочеш ти піти вище, а в тому, що ти залишиш після себе. Я хочу, щоб через 10 років люди згадували не моє прізвище, а конкретні речі, які змінилися в Хмельницькій області на краще, до яких я була дотична. Щодо “слід навіть ціною рейтингу” – я не романтизую самопожертву. Непопулярні, але необхідні рішення треба приймати, коли вони виправдані. Але якщо ти постійно втрачаєш довіру людей, можливо, проблема не в їхньому нерозумінні, а в твоїх рішеннях. Тому для мене важливіше третє: чесність перед собою. Коли через роки подивлюся в дзеркало, зможу сказати: я робила все, що вважала правильним, з тими ресурсами, що мала. Все інше – похідне.

Автор Лілія Коцюк, фото – з особистого архіву Оксани Вжешневської.

Підписуйтесь та слідкуйте за новинами Facebook