Громада на Хмельниччині стала другою домівкою для сотні переселенців

Село Лошківці, що у Новодунаєвецькій територіальній громаді, стало тимчасовим прихистком для понад 100 людей, які вимушені були рятуватися від війни з рідних Краматорська і Слов’янська. І ось, уже понад 6 місяців, за сотні кілометрів від рідного дому, діти і підлітки, дорослі і пенсіонери живуть поряд, ділять побут, навчаються, відроджують втрачений бізнес і волонтерять. Як живеться переселенцям у невеликому селі на Хмельниччині та про що мріють – дізнавався ХМ-ІНСАЙД.

До початку повномасштабного вторгнення російських окупантів в Україну 24 лютого у селі Лошківці проживало 850 людей. За останні пів року тут і в сусідньому селі Удріївці оселилося 148 вимушених переселенців, у тому числі 17 дітей, третина з них ходить у місцеву гімназію. Така згуртованість навколо допомоги людям, яких погнала з рідних домівок війна, вражає.

Вадим Корженівський, староста Лошковецького старостинського округу, розповів, що перші переселенці у село приїхали 3 березня. Це були люди із Бучанського району Київської області. Тоді сільські мешканці гостинно прийняли їх і поселяли у своїх домівках.

Староста старостинського округу розповідає, що вимушених переселенців у біді не залишать та продовжуватимуть опікуватися ними

«Перших людей із Донецької області привезли волонтери у квітні. Їх ми поселили в дитячому садочку. Тоді усе село долучилося до розселення людей, що тікали від війни. Допомагали бізнесмени та місцеві жителі – давали ліжка, постільну білизну, продукти харчування, допомагали із заготівлею дров», – розповів староста.

Згодом, для проживання вимушених переселенців у селі виділили все приміщення дитсадочка. Марія Грушкевич, завідувачка дошкільним навчальним закладом, розповіла, що зараз тут мешкає 23 дітей та дорослих із Краматорська та Слов’янська.

Сільський садочок тепер більше нагадує гуртожиток. Та переселенці не скаржаться: тут тихо, тепло та безпечно

«За житло і комунальні послуги вони не платять. Є безкоштовний інтернет для навчання школярів та студентів. Керівництво громади також забезпечує переселенців безкоштовними гарячими обідами, які з любов’ю готує наш повар. Із продуктами допомагають волонтери та селищна рада. Також зробили запас дров», – інформує пані Марія.

До холодів у Лошківцях готові. Є запас дров, тож буде тепло

Одна із вимушених переселенок – 70-річна Валентина Спіренкова. Жінка зі сльозами на очах розповідає, що дорога зі сходу країни зайняла дві доби. Каже, що вирішальним поштовхом для евакуації з рідного Краматорська став варварський теракт росіян. Весь світ пам’ятатиме, як 8 квітня окупанти завдали ракетного удару по залізничному вокзалі в місті. В момент атаки на вокзалі перебували тисячі людей, які чекали на евакуацію через загрозу поновлення бойових дій. Внаслідок удару загинула 61 людина, 121 отримала поранення.

«Нас охопив страх. Росіяни ж свідомо били по живих людях, що хотіли поїхати. Тому сини наполягли, що потрібно залишити місто. Я – пенсіонерка. У мене постійні проблеми із тиском. Залишатися там було неможливо», – поділилась жінка.

Розповідає, що у Росії має 4 рідні сестри. І не хоче туди нізащо. Каже, рідні люди зазомбовані пропагандою російського ТБ і впевнені, що начебто російські війська звільняють Україну. Жінка пильно слідкує за новинами та очікує на звільнення рідної Донеччини. Ба, навіть жартує, що коли ЗСУ виженуть окупантів, піде в Краматорськ, хоч пішки.

Аніса Гетьманенко виїхала із одного села Краматорського району з двома синами 13 і 7 років. Каже, що на вимушений переїзд змусив страх за дітей.

Щоб діти та студенти могли відвідувати онлайн-заняття у садочку провели інтернет

«Їхали з надією, що повернемось за тиждень-другий. Через декілька днів буде 6 місяців, як ми залишили дім. Старший син пішов до місцевої школи, а молодший відвідує онлайн-заняття зі своїми вчителями. Не знаємо, коли повернемось. Чекаємо закінчення війни. Дуже хочеться, щоб цей час настав швидше. Мрію обійняти маму, тата і бабусю, які залишилися там», – ділиться молода мама.

19-річна Софія Шульгіна приїхала у Лошківці з бабусею. Їх з Краматорська евакуювали волонтери. Каже, що коли їхали з рідного міста, то постійно переживала, бо не знала, куди вони потраплять, чи буде там безпечно і чи матимуть, куди повернутися уже після війни. Утім, дівчина не втрачає оптимізму: залишається студенткою 4 курсу і відвідує онлайн-заняття у машинобудівному коледжі, щоб отримати фах програмістки.

«Усі друзі виїхали з міста. У Краматорську залишився дідусь. Він розповідає, що обстріли продовжуються. Кожного дня літають винищувачі. Дуже страшно. Тут нам спокійно. Дуже підтримують місцеві люди. Ми їм вдячні за це», – каже Софія.

Багатодітна родина Олександра Анюхіна теж із Краматорська. Раніше їх прихистили лошківчани в дитсадку, а тепер переїхали в будинок. Житло винаймають. Кажуть, що великій родині: чоловік із дружиною, четверо дітей (двоє своїх та двоє під опікою), бабуся, брат дружини та його пес у комунальному закладі було затісно. Тому орендували невеликий будинок. Сім’ю молодий чоловік евакуював ще у квітні. Зізнається, що дуже боявся за дітей. Пізніше до дружини з дітьми приєднався і він з бабусею.

Артур забрав із Краматорська свого собаку. Каже, що у рідному місті на вулицях багато безпритульних тварин

«Чесно кажучи, важко звикнути до сільського життя. Ми завжди жили у квартирі. А тут інші клопоти. Сподівалися, що до нового року потрапимо додому. Але, певно, зимувати будемо тут. Тож зараз готуємось до холодів і рубаємо дрова», – ділиться голова сімейства.

Родину Анюхіних, як і багатьох інших переселенців, що зараз мешкають у Лошківцях, евакуював волонтер Ілля Сєлєвейстер.

«Усе почалося з того, що я з друзями зібрався одного дня і ми вирішили, що залишатися у рідному місті більше не можна. Зібралися за один вечір і поїхали. У нас не було чіткого пункту призначення. Просто хотіли бути подалі від сирен і обстрілів. Далі була довга дорога, Дніпро, Умань… Житло нам знайшли аж тут, на Хмельниччині. Захотілося відплатити людям за добро добром. Тож ми організували волонтерський штаб», – розповів Ілля.

60 000 (!!!) кілометрів зі сходу на захід чоловік подолав за останні пів року. У гарячі точки віз гуманітарну допомогу, а звідти повертався із людьми, що тікали від війни. Загалом у мирні міста на заході України волонтери перевезли більше 100 людей.

Розповідає, що у рідному Слов’янську залишив будинок і квартиру, але повертатися уже нікуди, окупанти знищили усе. А сім’я Іллі, дружина з двома синами, виїхала за кордон. Він же продовжує рятувати земляків.

Дарина Гриневич, директор Лошковецького будинку культури, розповіла, що заклад перетворився на центр допомоги переселенцям. Усі, хто потребує такої допомоги, можуть отримати одяг, побутову хімію, продукти (борошно, крупи, консерви). Гуманітарку отримують від благодійників із України та з-закордону. Налагодити співпрацю також допоміг Ілля.

«Наша організація «Янголи спасіння» – це підрозділ із головним штабом у місті Дніпро. Вони надають багато необхідного звідти. Також склалась гарна співпраця із міжнародною громадською організацією «Асоціація милосердя Еммануїл», яка співпрацює із американською організацією «Operation Blessing», які теж надають допомогу», – розповіла директорка волонтерського центру.

Щотижня переселенці отримують продуктові набори та звертаються у штаб допомоги за побутовою хімією, одягом та іншим

Андрій Сторчай — надзвичайно оптимістичний підприємець зі Слов’янська. Не по добрій волі опинився з сім’єю на Хмельниччині. Спочатку волонтерив та допомагав із евакуацією. Тепер, сподівається тимчасово, але налагодив тут власну справу, якою займався у рідному місті – виготовлення унікальних мідних турок ручної роботи для заварювання кави. Чоловік знайшов приміщення колишнього заводу. Підшукав і підходяще для його справи обладнання.

Андрій намагається відродити бізнес, який успішно працював до повномасштабного вторгнення окупантів в Україну

«Працювати і платити податки – це теж допомога для країни. Поки наші хлопці воюють у тилу, має все рухатись. Коли працює економіка — маємо можливість допомагати нашим військам. Моє виробництво у Слов’янську було таким найбільшим в Україні. Тепер, звісно, масштаби не ті, в рази менші, але намагаємось не опускати руки. Тут зі мною працює ще двоє хлопців зі Слов’янська. І спільними зусиллями ми виходимо на показник до 1 000 виробів на місяць. Збуваємо за кордон і по Україні. Наша продукція є навіть в європейських колекціонерів», – ділиться Андрій.

І хоч людей у Лошківцях забезпечують усім необхідним, намагаються допомагати та не залишати наодинці з проблемами, однак тут у всіх, дітей, дорослих, пенсіонерів, одне бажання – швидше повернутися у рідні міста. Тож очікують звільнення усіх окупованих територій на Донеччині та відновлення своїх домівок. І готуються до зимівлі на Поділлі.

Авторка Ольга Поліщук

Дізнавайтеся новини першими на Телеграм