“Правильно ми воюємо. Є з ким і за кого”: історія волонтера, чемпіона, сапера Богдана Гужальського із Хмельниччини

Понад 200 автівок для ЗСУ, десятки поїздок на Донбас, волонтерський фонд, медалі на чемпіонатах України та світу, а нині — бойові ротації у складі Центру розмінування. Все це — про 34-річного Богдана Гужальського з Кам’янця-Подільського.

Своєю історією сапер 143-го об’єднаного навчально-тренувального центру «Поділля» ексклюзивно поділився із читачами ХМ-ІНСАЙД.

Ще з перших днів повномасштабного вторгнення, почав розповідь Богдан Гужальський, він не стояв осторонь. І хоча за станом здоров’я у 2022 році його до війська не взяли, хлопець разом із друзями з вишу створив благодійний фонд «Добромобіль». Збирали кошти, купували автівки, ремонтували і відвозили бійцям на схід.

«Пам’ятаю свою першу поїздку. Ми везли одну машину до Покровська, іншу — до Костянтинівки. Тоді якраз був страшний приліт по вокзалу в Краматорську. Дуже багато загиблих… І хоча ти знаєш, що йде війна, але побачити це на власні очі — це інше. Було моторошно. Аж сльози наверталися на очі», – каже боєць.

Усього за два роки — понад 200 авто, відправлених на фронт. І не раз — особисто. Богдан був і менеджером, і водієм.

А ще він – професійний спортсмен. Понад 10 років займається бодібілдингом, хоча через проблеми із хребтом лікарі радили уникати будь-яких фізичних навантажень. У 2018 році Богдан став переможцем Кубку України одразу у двох категоріях. У 2019-му — чотириразовий чемпіон Кубку України, а також — фіналіст Чемпіонату світу WABBA у Львові, де посів четверте місце серед найкращих атлетів світу.

«Спорт для мене — це про системність, витривалість і самодисципліну. Ті ж принципи допомагають і на війні. Там немає випадкових перемог. Все — через працю», – наголосив Богдан.

Каже, коли в Україні скасували статус «обмежено придатний», не чекаючи повістки, пішов до ТЦК. Потрапив до Центру розмінування. Вивчився на сапера – одну з небезпечних військових професій:

«Було не страшно, було цікаво. Бо розумієш, навіщо вчишся і знаєш, що вже завтра ці знання рятуватимуть життя. Чим краще ти вивчився і будеш кориснішим, тим кінець війни ближчий».

Після навчання та бойового злагодження вирушив на ротацію. Знову на Донбас. Але вже не волонтером, а сапером.

«Я людина сентиментальна. Родом із села Гуменці. Коли їхали попри село, було важко проїжджати поворот додому. Дивився і розумів: мінімум два місяці мене не буде. І не знав точно, повернуся чи ні», – ділиться захисник.

Але душу гріли побратими. Група, що стала родиною.

«Ти розумієш, що це твої найближчі люди. У товариша боліла нога, всі шукали мазь. Коли комусь було погано — всі підставляли плече. І ці, здавалося б, банальні речі, неабияк допомагали. А командир нашої групи Андрій – справжній кремінь. За його плечима – не один виїзд на бойові завдання. Для решти нас ця ротація була першою. Андрій відчував, що ми хвилюємося, але завжди нас підтримував», – каже Богдан.

Далі пригадує свій перший вихід. Під Торецьком їм потрібно було закрити позицію побратимам з іншого підрозділу:

«Коли у броні сів у машину, всередині стиснулося. Їдеш, а навколо горить, гупає, вибухає. Але Андрій каже: «Не переживайте. То гупає не по нас. Все буде добре».

І справді було добре. Хоча спершу лягали частіше, ніж ходили. Гупає — лягаєш. Проліт — лягаєш. Уже потім навчився слухати і розрізняти: вихід чи прихід. А ворожих дронів незлічити. Постійно – над головою. Слухали небо більше, ніж одне одного. Прилітало часто. Але треба було працювати».

Основне завдання під час ротацій — мінування. Але доводилось також розміновувати і знищувати недетоновані ефпевішки:

«В один підрозділ два рази за день прилетіли FPV-дрони. Вдарялися в бліндаж і не вибухали. Я казав хлопцям, що їх ікона, що стояла в кутку, берегла, і хтось сильно за них молився. Бо таке не повторюється декілька разів випадково».

Відчув Богдан на собі всі «обіцянки» країни-агресорки. Безпосередньо на Великдень їм припало піти на завдання, саме під час 24-годинного оголошеного перемир’я:

«Йшли із побратимом «Вегасом». Пройшли тоді пішки 24 кілометри у повному екіпіруванні та ще й із мінами. Нас одразу попередили, що це завдання із «зірочкою». Йшли під обстрілами, ховалися від дронів. Я жартував, що окупанти новин не читають і не знають, що зараз перемир’я. Дорога була складною. Піт, втома, але задачу виконали. Коли поверталися, зайшли до суміжного підрозділу. Хлопці вибігли нам назустріч, ділилися водою, їжею. Уявіть, їм самим там непереливки, із логістикою проблеми, а вони діляться останнім. Це і є військове братерство. Кожен думає не за себе, а як допомогти іншому. І ти розумієш: правильно ми воюємо. Є з ким. Є за кого».

Під час цієї ротації командир Андрій зазнав поранення. Його обов’язки до від’їзду виконував Богдан:

«Було складно морально. Але я вирішив: краще сам піду на небезпечні завдання, ніж когось туди відправлю. І вчився приймати рішення, щоб усі повернулися живими».

Сьогодні Богдан продовжує службу. Готується до наступної ротації. Постійно вчиться, вишукує нову інформацію, опановує БпЛА.

«Чим більше знаєш — тим більше можеш зробити для перемоги. А вона не забариться. Обов’язково», – підсумовує сапер.

Також читайте ще одну ексклюзивну історію сапера — Максима Кушніра: про кілометри розмінування, сенс життя і служби, тонни вибухівки і «помічників»-свиней.

Лілія Коцюк, фото – з власного архіву Богдана Гужальського

ТЕМИ: ВІЙСЬКО

Підписуйтесь та слідкуйте за новинами Facebook