«Все буде добре, тільки дихайте, дихайте…», – одкровення медсестри з Хмельниччини

«Не питайте мене нічого, бо почну плакати. А мені ж іще до пацієнтів», – з таких слів почалася наша розмова з постовою медсестрою «ковідного» відділення Кам’янець-Подільської  міської лікарні  Надією Дупляк.

Сором’язлива сіроока блондинка солдатською хваткою знімає захисний костюм. Температура в такому комбінезоні удвічі перевищує температуру тіла і після безперервного 5-годинного перебування у ньому самопочуття не з кращих.

Після закінчення Кам’янець-Подільського медучилища в медицині Надія працює вже 13 років, половину з них – в інфекційному відділенні. Каже, всілякі переживали труднощі та епідемії, але так важко ще не було.

«Спочатку, як тільки почали надходити пацієнти із діагнозами COVID-19, було дуже важко морально. Приходила додому і кричати хотілося: від відчаю, страху, нерозуміння ситуації з тією новою «заразою». Стільки багато хворого народу в інфекційному відділенні ще не бачила. А вдома ж сім’я: чоловік та 11-річна донечка. А поруч, по сусідству, батьки.

Згодом втягнулася. Жодного разу не подумала, щоби перейти в інше відділення чи звільнитися. Дуже люблю свою роботу. Втомлююся, як і всі колеги «по передовій»… Уже вдома, лягаючи спати, перебираю в голові всіх пацієнтів за день. А з рідними сили відновлюються і дорогою до лікарні знову думки, думки…»

Розмову з Надією Дупляк перериває інформація про підготовку до виписки жінки, яку майже два тижні персонал витягував з лещат недуги. Співрозмовниця не приховує радості.

«Кожна виписка додому – маленьке свято. Ми всі так тішимося! Значить, ми перемогли в тій битві за здоров’я. Так, тут, в палатах, теж війна. В цілому світі війна з коронавірусом. А в нашій країні – дві реальних війни. От за що нам, українцям, таке?

Наймолодшому пацієнту відділення було 10 місяців, найстаршому мало не 90 років. І до всіх треба з однаковою увагою та терпінням.

Найстрашніше дивитися в панічні очі людині, якій бракує кисню. Підключаю кисень, гладжу по руці і кажу: не плачте, все буде добре, тільки дихайте, дихайте…

Питаю: «Може щось подати, чи ви б іще щось хотіли?», а у відповідь –  «Хочу жити».

Надія на хвильку замовкає, спрямовуючи погляд у підлогу.

«Тому щоразу намагаємось до хворого звертатися з посмішкою. «Наша Надія прийшла», – кажуть і я розумію, що на увазі мають зовсім не ім’я.

З десяток разів за добу доводиться підходити до кожного пацієнта, а якщо важкий – то постійно. Зараз у відділенні лікується більше пів сотні. От і порахуйте кілометраж. Ось сьогодні лише пів дня минуло, а вже семеро госпіталізували. Весь час на ногах. Причому, всі: лікарі, медсестри, санітарки.

Але ми не ділимося хворими, хто ближче, той і біжить: тому водички, того на бік повернути, тому температуру поміряти, сатурацію, а того просто вислухати…

А ще ж купа паперової роботи, яку ніхто не відміняв».

Про зарплату розповідає неохоче. Каже, нинішня сума ніяким чином не порівнюється зі щоденним ризиком.

«А чим завинила моя родина? Я ж не знаю, чи несу ту заразу додому, чи ні».

Урядових 300 відсотків персонал відділення ще не отримував, оскільки лише в жовтні уклали угоду з НСЗУ. Тож сподіваються, що незабаром матимуть обіцяні доплати. До цього керівництво лікарні намагалося всіма можливими  способами матеріально підтримувати тих, хто працював із хворими на COVID-19.

Поки спілкувалися з Надією, надійшов дзвінок з приймального відділення: привезли чергового пацієнта із підтвердженим коронавірусним захворюванням.

«У нас знову поповнення. Анатолій Михайлович розповідає, що вже тиждень хворіє: температура невисока, але задуха, сатурація 92, біль у грудях, кволість. Йому 74 роки, дружина теж заразилася, але вона, на жаль,  ще має супутні хвороби».

Надія подає руку новому пацієнту, обережно повільно веде до приймального відділення. Після оформлення піднімаються в інфекційне. Тут уже чекає лікар.

«Наш колектив чудовий, всі професіонали, як одна сім’я. Наш головний Олександр Вікторович (керівник КНП «Кам’янець-Подільська міська лікарня» Чернець Олександр – ред.) постійно підбадьорює, щоразу цікавиться найменшими дрібницями. Він дуже переймається. Весь персонал відділення ніби «запрограмований» на позитивні емоції: намагаються підтримати один одного, навіть пожартувати.

Я вже стільки анекдотів знаю. Правда, від пацієнтів. Поки проводжу медичні маніпуляції, посміхаюся їм, намагаюся налаштувати на хороше, то вони мені – раз, і анекдот… Сміюся я, хоча насправді душа болить, сміються й вони. Це також ліки.

А тим скептикам, хто вважає, що все це несерйозні речі, можу запропонувати хоча би на добу попрацювати в нашому відділенні. Чому б ні? Знаєте, як нам бракує рук.

От ловлю себе на думці, що десь у черзі в магазині чи на зупинці роблю зауваження кам’янчанам, аби одягнули маски. Деякі просто кепкують,  мовляв, самі ж медики і придумали той «ковід».

Люди, як ви не праві!

Сьогодні байдуже ставитесь до свого здоров’я, а завтра ви – наші пацієнти. Те ж можу сказати і про самолікування: Інтернет, звичайно, корисна штука, але він не лікар, діагноз не поставить.

І одягніть вже ті маски, врешті! Це не порада, а крик душі!»

Надія стискає зуби, аби не дати волю емоціям. Вона мовчки дивиться на годинник і знову одягає паркий захисний костюм. Впевнено і швидко.

Від тривалого носіння респіратора на обличчі медперсоналу залишаються сліди, шкіра рук вже настільки звикла до дезинфікуючих рідин, що майже не має алергічної реакції.

У повній екіпіровці медсестра підходить до перегородки, за якою починається «червона» зона відділення.

«Нам всього вистачає: і засобів захисту, і дезінфекторів, і бажання працювати. Немає тільки впевненості в тому, коли ця страшна біда закінчиться. Але треба надіятися…», – каже Надія і поринає в «ковідний» тил.

Автор Лілія Коцюк

Дізнавайтеся новини першими на Телеграм