“Я дивом не потрапила в полон”: історія бойової медикині з Хмельниччини

Бойові українські медики часто потрапляють у саму гущу подій і бачать на власні очі такі жахливі речі, які здатна витримати далеко на кожна здорова психіка. Через таке пекло війни пройшла і не зламалась молода колишня фельдшерка з Хмельниччини, а нині старша бойова медикиня Діана Кукурудзяк. Одного дня вона вивезла з поля бою 16 поранених захисників, по дорозі в медичному автомобілі надавала їм допомогу, а в цей час рашисти стріляли по машині. Президент нагородив солдата Діану Кукурудзяк орденом “За мужність” ІІІ ступеня за особисту мужність і вірність військовій присязі.

Історію відважної дівчини для “УП. Життя” записав Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, де зараз служить медикиня. Вона розповіла, що стала першою в своїй родині, хто пішов служити в ЗСУ за контрактом. Батько в неї ДСНСник, а мама працює вихователькою в дитсадку.

“Мені з дитинства подобався медичний халат і військовий мундирМедиком я змогла побути в себе вдома – працювала фельдшером у селі на Хмельниччині. А потім вирішила піти в армію й підписала контракт із ЗСУ. Батьки дуже відмовляли, однак я ухвалила самостійне рішення й просто пішла у військкомат”, – каже дівчина.

Два роки тому Діана потрапила в 128 бригаду й побувала в зоні ООС, де надавала допомогу пораненим бійцям. Як виявилося, військові дії в ООС були лише “прелюдією” до 24 лютого. З повномасштабним вторгненням РФ в Україну дівчина потрапила в саме пекло.

“За кілька днів до вторгнення підрозділ прибув на навчання в Дніпропетровську область, а 24 лютого з самого ранку по нашому табору вдарили російські ракети. Того ж дня ми виступили маршем на південний схід і зупинилися на околиці села в очікуванні ворога. Командири навіть не встигли розпорядитися, хто які позиції має зайняти, як на нас вийшла колона російської бронетехніки й одразу почався бій”, – пригадує Діана.

Бій ішов із використанням танків, БТРів, мінометів і гармат, а з неба наші позиції обстрілювали ворожі “Сушки”. Дівчина знайшла укриття біля хати в глибокій ямі. Як виявилося, селяни скидали туди різний непотріб, але їй було байдуже.

Жорсткий бій тривав близько двох годин, і підрозділ 128 бригади змушений був поступово відходити, оскільки росіян було в рази більше. В якийсь момент Діана опинилася між двома вогнями.

“Наді мною свистіли кулі й літали снаряди з обох боків, і мені здавалося, що все летить прямо в мене. Я просто сиділа в тій ямі й молилася… Через якийсь час наші відійшли і бій стих. Тоді я наважилася зв’язатися з розвідниками й попросити забрати мене. Але коли вони підійшли, росіяни відкрили вогонь. Хлопці змушені були відходити і росіяни, намагаючись дістати їх, пішли слідом. Вони пройшли за кілька метрів від мене, але не помітили, я дивом не потрапила в полон”, – згадує дівчина.

Аж увечері затихли постріли, проте Діана, незважаючи на мороз, прожовжувала сидіти в укритті. Саме тоді, наголошує, вона зрозуміла, наскільки важливо спілкуватися українською мовою, коли поблизу чула чоловічі голоси, хтось розмовляв російською. Опівночі в двір вийшли двоє чоловіків. “Вітя, це ти?” – спитав один. Тоді Діана зрозуміла, що це не росіяни, й озвалася. Один із них підійшов до ями, побачив її й вигукнув: “Боже, дитино, що ти тут робиш?”

Чоловіки допомогли Діані вибратися й відвели до своїх. Поруч у підвалі було ще кілька бійців бригади, а в кущах стояла замаскована й непомічена росіянами БМП. На цій бойовій машині бійці посеред ночі, на свій страх і ризик вибралися з оточення й добралися до свого підрозділу. Командир наказав у подальшому залишатися в медпункті.

Йшли постійні бої, ми часто міняли позиції, ночували в підвалах чи під відкритим небом, по кілька діб не знімали взуття. І постійно виїжджали за пораненими. Перший мій виїзд – за подругою-медикинею та її хлопцем, нашим штурмовиком. У бійця була тільки контузія, а в подруги важкі поранення, руки плеча й пошкоджений таз. Вона вижила, зараз у госпіталі”, – веде далі військова.

Каже, на її очах гинули звичайні українські солдати й старші офіцери. А під час одного бою вона з напарником побігли до медичного “Хаммера”, щоб евакуювати на ньому кількох поранених. У цей час прямо перед ними вийшов російський танк Т-72 і розстріляв “Хаммер”.

“Ми їздили на “течику” (мікроавтобус Volkswagen T4), в якому крім водія й медика передбачене одне місце для пораненого. Але в ті дні вивозили з поля бою одночасно по 5 і по 7 поранених. Хлопці лежали впереміш, я на ходу надавала їм допомогу, а водій летів до найближчого медпункту. По нашій машині неодноразово стріляли росіяни, але ми дивом уникнули прямих влучень. В один день я так евакуювала 16 людей і мій напарник зі своєю машиною стільки ж. Ніколи не уявляла, що можу таке побачити, побувати в самому пеклі”, – каже Діана.

Додає, що на полі бою поранені були щасливі, коли під’їжджала санітарна машина. Одні рвалися в бій, інші просто стогнали від болю. Але всі раділи приїзду медиків, що про них не забули. І тільки через кілька днів, коли підрозділ нарешті отримав невеликий перепочинок, Діана усвідомила, через які жахіття пройшла на полі бою.

“Дні чотири мене просто трусило і дуже боліла голова, мабуть, від постійних вибухів. Навіть коли ми приїхали в безпечне місце, і я нарешті змогла піти в душ, то не могла підняти руки, так вони трусилися. Просто довго стояла під потоком води. Зате сон був міцний, тому що під час боїв ми спали по 2 чи 3 години на добу”, – пригадує дівчина.

Каже, служба останнім часом трохи спокійніша, оскільки бойові зіткнення на напрямку, де стоїть підрозділ Діани, тривають переважно артилерійські дуелі. Але виїзд на евакуацію поранених практично щодня. Крім своїх хлопців, надають допомогу й цивільним мешканцям із довколишніх сіл. Там залишилися в основному літні самотні люди, котрим нікуди втікати.

У прифронтові села “швидка” не їздить – тут дуже небезпечно, усе в зоні досяжності російської артилерії. Тому хворі селяни звертаються до бойових медиків – комусь треба таблетки від тиску, комусь – від головного болю. Не відмовляють нікому. А селяни намагаються якось віддячити – приносять фрукти, поїсти чогось домашнього, одна перукарка взялася безкоштовно підстригати військових.

Дівчина могла би бути чудовим медиком в селі чи в місті у порівняно спокійній Хмельницькій області. Але стала рятівним янголом для багатьох побратимів, знаючи, куди йде.

“Пам’ятаю, коли вперше підписувала контракт, тато сказав: “Куди ти йдеш, доню? Там же вбиті будуть, поранені зі страшними каліцтвами, кров, відірвані руки. Хіба воно твоє? Як ти це переживеш, як впораєшся?” Уже потім я відповіла: “Так, тату, я бачила все це – і вбитих, і поранених зі страшними каліцтвами, і руки мої були в крові товаришів. Але я витримала, впоралася”. І тато вже нічого не міг сказати”, – переповідає Діана.

Читайте також історію Героя України з Хмельниччини, який пораненим три місяці переховувався на окупованій території.

Дізнавайтеся новини першими на Телеграм