“Боєприпаси сипалися з неба, як дощ”: історія кам’янчанина, який 8 років служить у лавах ЗСУ

Коли 10 років тому країна опинилася у вогні, разом із армією на захист стали пересічні українці, які сформували перші добровольчі батальйони і вирушили на схід України. Без вагань поставили цивільне «життя на паузу», а в бій вступили не задля нагород, відзнак, посвідчень чи фінансів, а з єдиним бажанням – не допустити війну в інші регіони. Лави захисників тоді поповнив і кам’янчанин Олег Голод, який останніх 8 років служить у ЗСУ.

На той час військовий вже мав багаж знань і досвіду, адже після строкової служби із миротворчою місією їздив на завдання в Ірак. Тож без вагань залишив будівельне приладдя і знову одягнув військове обмундирування.

«Євромайдан, захоплення Криму, Донеччини та Луганщини, перші втрати серед українців – не міг спокійно за усім цим спостерігати. Їздив на Майдан, а згодом разом із товаришем долучилися до добровольчого батальйону «Донбас». Я патріот своєї держави і не хотів, аби окупанти прийшли «визволяти» всю Україну. Вважаю, так мав би вчинити кожен чоловік, який дбає про свою країну, родину і хоче захистити”, – ділиться військовий.

Олег пригадує, якось під час штурму Попасної, в двір багатоповерхівки прилетіла мінометна міна. Навпіл розірвала жінку, поранила її чоловіка і сина. Каже, ніхто не хотів, щоб така біда відбувалася в інших областях.

«Перша велика робота – звільнення Попасної від окупантів. На жаль, втратили декількох хлопців з штурмових рот. Потім був Лисичанськ, там було важче, але обійшлося без втрат. Піхота наша пішла і досить вдало хлопці вибили ворога. Найболючіший момент – Іловайськ. Разом із п’ятьма розвідниками нас відправили туди відвезти хлопцям боєприпаси. Ми залишилися. Ворожа артилерія нещадно обстрілювала. Здавалося, що повітря роздирається від потужних вибухів. Нарахували, що за годину в район кварталу потрапило дві сотні снарядів. Це було за декілька днів до сумнозвісного «зеленого коридору», – розповідає захисник.

Додає, що у них у полоні були дев’ять бойовиків і отримали наказ вивести їх. Група вийшла з Іловайська 24 серпня, на День незалежності України. Дорогою потрапляли під обстріл, одного бійця поранило в шию, на щастя, не смертельно. Втратили автомобіль, але таки проскочили і зупинилися в місті Курахове.

Через декілька днів був «зелений коридор», військові виходили, але їх обстрілювали з важкої артилерії, стрілецької зброї та крупнокаліберних кулеметів. Вижити у цьому пекельному котлі вдалося одиницям. Там загинув побратим і земляк Олега з Кам’янеччини – Андрій Журавленко.

«Після Іловайська поїхав у відпустку. Батальйон «Донбас» формували з нових добровольців, бо половина бійців загинули під Іловайськом, інші – лікувалися у шпиталях. Після відпустки знову повернувся в АТО, але цього разу в складі штурмової роти. Добровольці тримали другу лінію оборони. У лютому 2015-го звільнився», – розповідає військовий.

Опісля служби активно почав займатися громадською роботою. Разом із однодумцями створили у місті організацію учасників АТО. Але оскільки війна на сході ще тривала, в лютому 2016-го призвався у ЗСУ. Відтоді служить в складі 143 ОНТЦ «Поділля», в його структурному підрозділі – центр розмінування.

«Минуло два роки, але досі в дрібницях пам’ятаю ранок, коли росія повномасштабно вдерлася на територію України. За цей час побував на Донеччині, Харківщині, Херсонщині, Київщині. Виконували там завдання зі встановлення інженерних загороджень. На деокупованих територіях шукали і знешкоджували вибухонебезпечні предмети, працювали переважно у полях, перевіряли вулички в містах і селах, людські городи. Досить багато було заміновано, багато касет розкидано. ДСНСники жартували, мовляв, добре, що 80% російських боєприпасів не розриваються, але сипляться, як дощ із неба», – ділитися захисник.

На свій день народження, 20 лютого, Олег повернувся із найважчого напрямку – бахмутського. Каже, там працювати могли лише вночі, і те, під гудіння дронів та обстріли.

“До цього не знав, що можна провалитися в болото по коліно, та ще й не в м’яке болото. На завдання ходили по 5-6 кілометрів в один бік, в суцільній темряві і по коліно в болоті. І ще півбіди, коли нічого на голову не падає. Згадав про свій вік”, – жартує Голод.

Каже, на службі трапляється усяке: доводиться витягувати поранених побратимів, остерігатися мін та пильнувати за ворожими дронами. Був пораненим і сам.

“А якось нас настільки щільно обстрілювали, що ми повистрибували з бронетехніки і забігли в підвал. Хтось його добре облаштував, навіть буржуйка була. То дві доби ми навіть носа на вулицю не могли висунути. Так гатили, що зі стелі все на голову сипалося”, – додає Олег.

Зараз підрозділ кам’янчанина відновлюється і готується до нової ротації. Переконує, що за рідну землю і свою сім’ю воюватиме до нашої перемоги.

(Джерело – пресслужба 143 навчально-тренувального центру “Поділля” Сил підтримки ЗСУ)

ТЕМИ: ВІЙСЬКО

Підписуйтесь та слідкуйте за новинами Facebook