До війни учив дітей і ростив сади: історія головного сержанта з Хмельниччини

Роман Колесник із Хмельниччини від початку повномасштабної війни поповнив когорту педагогів, які стали на захист України в лавах 3-ї окремої танкової Залізної бригади. Нині він — головний сержант підрозділу. А до цього учив дітей і ростив сади. Про сумлінного, розважливого і дружелюбного 49-річного побратима розповіли в частині.

Народився і зростав Роман у селі Івашківці на Кам’янеччині у звичайній селянській родині: батько – агроном, мати – працівниця у колгоспі. Тата не стало, коли хлопцеві було 11. Тож, як єдиному синові, довелося змалку осягнути всю роботу по господарству.

Після закінчення восьмирічного навчання на “відмінно” вступив до педагогічного училища в місті Бар.

“Можливо зіграло свою роль те, що Бар недалеко від мого села. Та скоріше мала значення батьківська настанова, про яку мені розповіла мама. Тато хотів якось витягти мене з сільської буденності і не пов’язував моє майбутнє з такою працею, якою займався сам. А вибір у ті часи у сільського парубка був не надто великий – “мед, пед чи культпросвєт”, – з посмішкою пригадує Роман.

Отримавши фах вчителя початкових класів, пішов на строкову службу в Шепетівську “учебці”, до слова — танкову. Там опановував ремонт озброєння. Після армії працював журналістом, оператором, а далі — у сільському господарстві. До вчительства “навернувся” завдяки дружині Галині.

“Якось так вийшло, що в юності мене не приваблювали військові, – розповідає Галина. – Зустрічі з курсантами, що їх час від часу організовували військове училище і мій навчальний заклад, я чомусь ігнорувала і ніколи на них не ходила. Але тоді навіть уявити собі не могла, що через багато років буду пишатися, що у мене чоловік… ВІЙСЬКОВИЙ”.

Галина – односільчанка Романа, вчителювала в його рідному селі. Тому, беручи приклад із дружини, теж став до праці в школі. Але шкільні потреби спонукали до перекваліфікації на вчителя хімії та біології, для цього закінчив університет у Кам’янці-Подільському. Працював учителем 12 років поспіль.

“Усе життя я вчив дітей і ростив сади, – каже військовий. – Виростив чотири сади і… двох донечок. Старша – Діана – стала тележурналісткою, а молодша на рік за неї Юлія вибрала викладацьку стежку. Отже, обидві у дечому наслідували мене”.

Пізніше необхідність годувати сім’ю привела Романа на завод “Агробізнес”, де він швидко просунувся до начальника зміни. Потім були заробітки на деревообробному підприємстві в Чехії…

А далі була війна…

Галина згадує: “24 лютого, вдосвіта, прокинулася від якихось гучних звуків. Вийшла надвір – чітко почула, що це вибухи. Все зрозуміла… В той момент змішалися докупи страх, відчай, плач, щира молитва і непохитна віра в те, що Україна вистоїть. Потім був дзвінок з військкомату, мої сльози і рішучість чоловіка.

25 лютого він уже був у строю. А міг би і не бути, зважаючи на проблеми зі здоров’ям та перенесені дві операції. Та вирішив інакше, щоб не соромно було перед онуками. Просто зібрав рюкзак і пішов, не вигадуючи варіантів, не думаючи, скільки тисяч будуть платити (і чи платитимуть взагалі).

Впевнена, що Роман служить на відмінно, бо на якій роботі не працював би, йому притаманні відповідальність, компетентність, обов’язковість, щирість та людяність”.

Донька Діана ділиться спогадами, як увечері зателефонувала мама і сказала, що тата на ранок викликають у військкомат. Тоді й пораділа з гордістю, що має такого батька. А наступного дня було не до радощів, бо стрічка новин майоріла планами окупантів “за три дні взяти Київ”.

“Тут мама телефонує, розповідає, як тата на автобус посадила, про 3-ю танкову щось почула… І вже обидві сльозами залились. Це було найважче – прийняття, що твій батько йде на війну, коли в країні вже активні військові дії. Що буде, що станеться, як далі? Полегшення настало за кілька тижнів, коли дізнались, що багато кого з нашого села, з наших знайомих узяли туди служити. Для мене тоді 3-я танкова стала чимось рідним, близьким. І зараз як і будь-які звитяги, так і будь-які втрати нашої славетної Залізної я сприймаю як свої”, – зізнається дівчина.

У Залізній бригаді головний сержант Колесник самовіддано втягнувся у воєнну роботу, зокрема у службах Сил підтримки. Хоча спати подекуди доводилося по 2-3 години, особливо на початку.

“Головне, щоб і в тилу, де теж треба багато працювати, всі усвідомлювали, що захист України стосується кожного!, – наче підводить риску Роман. 

(Світлини з архіву родини Колесників і фотоархіву 3-ї окремої танкової Залізної бригади).

Нагадаємо, кам`янчанин поєднав військову справу із навичками в ІТ-сфері.

ТЕМА: ВІЙСЬКО

Підписуйтесь та слідкуйте за новинами Facebook