Головна → Новини → Лідерство, загартоване боєм: історія майстер-сержанта з тренувального центру Хмельниччини

Лідерство, загартоване боєм: історія майстер-сержанта з тренувального центру Хмельниччини

Військо

18 Листопада, 2025

2802

18 листопада в Україні відзначають День сержанта ЗСУ. Максим — один із тисяч тих, хто гідно носить це військове звання. Він пройшов шлях від солдата до майстер-сержанта. За плечима 39-річного чоловіка — Донбас, Донецький аеропорт і 90 окремий аеромобільний батальйон. Ще коли був солдатом, гуртував навколо себе побратимів. Вчився на різних сержантських курсах, а нині сам гартує нове покоління інструкторів у 143 об’єднаному навчально-тренувальному центрі «Поділля», що на Хмельниччині.

Своєю історією Максим поділився із читачами ХМ-ІНСАЙД.

«ДІДУСЬ НІКОЛИ НЕ РОМАНТИЗУВАВ ВІЙНУ. ЗАВЖДИ ПОВТОРЮВАВ: “ТІЛЬКИ Б НЕ БУЛО ЗНОВУ”»

Народився Максим у Камֹ’янці-Подільському, але виріс у Запоріжжі. Великий вплив на формування його світогляду мали дідусь і бабуся. Володимир Іванович, ветеран Другої світової війни, родом із півночі України, але ще дитиною його родину депортували до Сибіру.

«Дідусь розповідав, який це був стрес, коли з українського села потрапив у бараки. П’янки, лайка, вчителі, які цькували за мову… Учителька якось канцелярськими кнопками пришпилила його зошит до дошки — увесь червоний від помилок. Я ще був малий, але коли дід розповідав, як людям прищеплювали комплекси меншовартості, у мені щось всередині протестувало», — згадує військовослужбовець.

Дідусь, каже, вивчився на льотчика-винищувача, закінчив війну командиром ескадрильї, демобілізувався у званні підполковника авіації.

«Він ніколи не вихвалявся, хоча я знаю, що зробив чимало для перемоги. І ніколи не романтизував війну. Навпаки, завжди повторював: «Тільки б не було знову війни». Попри радянське середовище, зумів пронести любов до України і побачив її незалежною. Він любив малювати, фотографував. У сімейному альбомі досі є знімок, де я маленький у касці. Поки я не вмів читати, дід читав мені. Потім записав у бібліотеку, допомагав обирати книжки. Це була не радянщина — класична пригодницька література, фантастика, фентезі», – ділиться спогадами співрозмовник.

«НА ХОРТИЦІ ЗБИРАЛИСЯ ЛЮДИ, ЯКІ ЛЮБИЛИ УКРАЇНУ, А НЕ РОСІЮ І ПУТІНА»

Ще школярем, зізнається майстер-сержант, його гризло відчуття несправедливості щодо України.

«Я усвідомлював, що я українець. Але Запоріжжя — це південний схід, дуже близький до росії. І річ не тільки в мові — це була зневага, презирство до всього українського і любов до росії», — згадує Максим.

Єдиним ковтком свіжого повітря для нього став острів Хортиця — символ козацької вольниці:

«Хортиця — це перлина і серце Запоріжжя. Промислове, похмуре місто, а там — життя. З дитинства туди тягнуло всю творчу та патріотичну молодь. Це була колиска національно-патріотичних рухів. Я займався історичним фехтуванням, мені подобалося середньовіччя, козацтво. Саме там збиралися люди, які любили Україну, а не росію і путіна».

«ДОНЕЦЬКИЙ АЕРОПОРТ: ТАМ НЕ МОЖНА БУЛО НОРМАЛЬНО СПАТИ ЧИ ЇСТИ»

Смак військового життя Максим скуштував під час строкової служби у 2005–2006 роках. Потрапив у Аеромобільні війська (нині — Десантно-штурмові війська — РЕД.), навчався на командира гармати. Зізнається, що армія тих часів була далека від ідеалів — відчувався дух радянщини. З плюсів відзначає: став загартованішим і витривалішим.

Після демобілізації повернувся в Запоріжжя, де працював у Національному заповіднику «Хортиця». Коли до влади прийшов президент-втікач, життя стало важким, тому звільнився і поїхав за кордон. Повернувся, коли росія окупувала Крим — отримав повістку і знову опинився серед десантників. Максим був серед тих, хто боронив Донецький аеропорт:

«Наш пункт дислокації був у Костянтинівці — умовно друга-третя лінія оборони. А на ротацію ми заходили в район ДАПу: Піски, Водяне, Опитне. І вже окремими групами безпосередньо в сам аеропорт. Там не можна було нормально спати чи їсти. Безперервні штурми. Щоб пройти на позицію, треба було пробиватися під вогнем. Російський диктатор поставив мету взяти аеропорт — спочатку як стратегічну точку, а потім уже як символ. Його дратувало, що наші хлопці стояли там 242 дні».

Після боїв йому довелося побачити наслідки пекла:

«Тіла під завалами лежали з 21 січня до квітня. Потім їх розкопували. У моргу в Дніпрі я впізнав побратима і земляка Руслана Коношенка. Ми ще з Житомира разом навчалися, на сусідніх ліжках спали. Хороший хлопець був. Мене часто питають: ви теж кіборг? Я себе так не називаю. Кіборги — це ті, хто там загинув. Мені пощастило вижити».

«СЕРЖАНТ — ЦЕ СИЛА, ЧЕСТЬ І ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ»

Після демобілізації Максим недовго був цивільним. Маючи бойовий досвід, продовжив службу у навчальному центрі. Сьогодні він — майстер-сержант, командир навчального взводу підготовки сержантів базового рівня:

«Навчаю інструкторів, які згодом будуть працювати з мобілізованими та особовим складом. Моє завдання — зробити так, щоб ті, хто вчитиме солдатів, мали не лише знання, а й розуміння, як бути лідером у реальних умовах».

Про роль сержанта в армії говорить з гордістю:

«Сержант — це честь, відданість, відповідальність і професіоналізм. Він ближче до особового складу — і в бою, і на позиції. Якщо провести аналогію, то офіцери — це менеджери, солдати — виконавці, а сержанти — польові командири. Вони направляють, гуртують, ведуть за собою, навчають».

А про перспективи додає:

«До 2035 року сержантський корпус має становити значну частину Збройних Сил України. Ми рухаємося правильним шляхом. Важливо, щоб у сержантський склад приходили мотивовані люди. А ми їх навчимо бути лідерами. 15% — природжені лідери, 15% — ті, кого не навчиш, але решта 70% — це ті, кого можна і потрібно виховати. Якщо поруч хороші наставники, мотивація і самодисципліна — результат обов’язково буде».