Після кілометрів розмінування переосмислив сенс життя: історія сапера із Хмельниччини

Знайомтесь, водій-сапер 143 Об’єднаного навчально-тренувального центру «Поділля» старший сержант Максим Кушнір. Його шлях у військо починався з кількох підтягувань у ліцеї, а продовжився сотнями кілометрів фронтових доріг, замінованими мостами, крижаними річками та зруйнованими будівлями. У день, коли народився його син, він був на полігоні. У день, коли почалася велика війна — очолював військову колону, що прямувала на захист Києва.

Своєю історією Максим ексклюзивно поділився із читачами ХМ-ІНСАЙД. Його розповідь — це про незламність духу українців, військове братерство, біль втрат і жагу до перемоги. Він точно знає, заради чого у строю.

ЛІЦЕЙ ЗАДАВ СТАРТУ

Максим навчався у Кам’янець-Подільському військовому ліцеї. Батько – також військовий. Ліцей, каже, загартував фізично і морально, дисциплінував.

«Так сталося, що я не вступив до прикордонної академії. Щоб не гаяти часу, пішов навчатися в будівельний коледж і працював на будівництві. Навіть мав невеличку бригаду. Словом, тоді життєвий шлях пішов іншим маршрутом, але все одно привів у військо» (тут і надалі в лапках пряма мова Максима — РЕД.).

ІЗ БУДІВЕЛЬНИКА – У САПЕРИ

У 2020 році молодий чоловік уклав контракт. Пройшов загальну військову підготовку.

«Саме коли був на полігоні, 5 років тому, у мене народився син. Далі опанував фах сапера і розпочав службу водієм-сапером у Центрі розмінування. Я їздив у загоні контролю якості, і наша мета була перевірити, як впораються із гуманітарним розмінуванням оператори протимінної діяльності, які активно працювали на сході України».

Уперше на схід він поїхав у 2021–му. Його підрозділ перевіряв ділянки, що їх розміновували сапери Міжнародної організації The HALO Trust.

«Активні бойові дії не велися, але помітив, що чим ближче до російського кордону, тим неоднозначніше ставилися до ЗСУ».

МАРІУПОЛЬ – ЗНИЩЕНЕ ДИВО

Під час ротації Максим із побратимами заїжджали до нині окупованого Маріуполя. Там теж були ділянки для перевірки.

«Тоді вперше побачив це гарне місто. Атмосфера – чудова: військових зустрічали привітно, не відчували ворожнечі. На жаль, все, що вміють росіяни — це знищувати. Понівечили Маріуполь».

Там Максим зустрівся з однокласниками з військового ліцею. Вони служили прикордонниками.

«Один із них — Діма Пазін. Він зустрів повномасштабну війну в Маріуполі, пережив окупацію, був серед тих, хто виходив з Азовсталі, і потрапив у полон. Сидів в Оленівці, а загалом у полоні був понад 3 роки. Недавно його обміняли. Зараз він проходить реабілітацію. Коли я їхав у відрядження до Сум, заїхав до нього в госпіталь — це був його третій день після полону. Не міг такий шанс я прогавити і не зустрітися із товаришем. Дуже радий його бачити. Він тримається, «красавчик». Розповідав, що під час полону годували жахливо, але через силу впихав у себе, аби не втратити останні сили».

РАНОК, ЩО ЗМІНИВ ЖИТТЯ УСІМ

24 лютого 2022–го Максим взяв речі та пішов на службу. Швидко заправив машину, дружина, каже він, ще встигла купити цигарки, снікерси. Колоною вирушили в напрямку столиці.

«У Шатаві, де зупинилися відремонтувати вантажівку, продавчиня принесла нам води, їжу, цигарки. Люди тоді були налякані, але надзвичайно доброзичливі й єдині в цьому пориві. У Летичеві на дорогах творився хаос: люди тікали на захід від війни. Ми змушені були зупинитися через тисняву. На щастя, поліцейські звільнили нам шлях. Так по міліметрах проїжджали. Мені у легковому Mitsubishi L200 було простіше, а водії на КрАЗах реально такі міліметри брали, що просто респект».

На житомирській трасі, пригадує військовий, ситуація повторилася, але врятувало широке узбіччя. Зрештою добралися до Києва, далі до Броварів. Зупинились на старому заводі — заїхали в ангар машинами.

«Нас прикомандирували до 72–ї бригади імені Чорних Запорожців. Кілька груп відразу ж вирушили на завдання, оскільки сапери були в попиті. Потрібно було будь-якою ціною зупинити наступ росіян на столицю. Спати не було коли: ситуація була напруженою, і постійно ширилися чутки — про висадку десанту, окупацію сіл».

САПЕРСЬКИЙ ФРОНТ

Роботи, зізнається, було вдосталь. Декілька днів Максим возив командира, а згодом разом із ним виконували завдання.

«Ми мінували мости та переправи — рубежі, якими ворог міг пройти до Києва. Я привозив хлопців на об’єкти, носив вибухівку та встановлював міни. Саперів бракувало. Наші групи працювали у різних точках: майже весь час були зайняті мінуванням. У перші дні навіть не було часу на їжу — виживали на йогуртах, тушонці, сухпайках».

Кожного разу виїжджаючи на завдання, Максим думав про дружину й сина. Неодноразово просив їх, щоб виїжджали за кордон. Але кохана категорично відмовилася: «Якщо ти там, то і я залишаюсь».

ПІВТОРИ ДОБИ Й 13,5 ТОНН ВИБУХІВКИ

На одному з об’єктів, веде далі сапер, працювали півтори доби. Щоб його замінувати, бійцям знадобилося 13,5 тонн вибухівки.

«Коли мінували міст у районі с. Білогородка, довелося лізти у крижану воду. Поморжував тоді. Але це потрібно було зробити, щоб ворожа техніка не пройшла. Інша група мінувала міст з Ірпеня, звідки евакуювалося багато цивільних. Лише там можна було заїхати до столиці, бо житомирський напрямок уже був під загрозою. Цивільні добирались селами, через Білогородку. Там працювали СБУ та інші служби, бо намагалися прорватися особи із російськими паспортами. Їх затримували».

МІННЕ ПОЛЕ ТА ВАЖКА РЕАЛЬНІСТЬ

Всі завдання, наголошує Максим, були нелегкими. Але максимально намагалися виконувати їх швидко та якісно. Бо ж розуміли — якщо чогось не встигнуть, наслідки можуть бути фатальними.

«Я налазився і пагорбами, і водостічними трубами, і в крижану воду ліз. Одного разу нас покликали перевірити, чи безпечний прохід до ворожого танка: на околицях села Перемога, що пережило окупацію. Один російський танк підірвався на протитанковій міні, другий застряг у кюветі. Окупанти накивали п’ятами, а техніку залишили. Ми перевірили підступи і хлопці забрали танки. Тепер вони служать на боці добра».

На Київщині група українських саперів заїжджала до гольф–клубу. Там виявили тіло закатованого цивільного. В Ірпені перевіряли будинки:

«У квартирах був жахливий безлад: зламані двері, бруд, сморід. Окупанти справляли природні потреби прямісінько на килими. В Ірпінському госпіталі теж всюди безлад».

КІТ-РЯТІВНИК І СВИНІ-ПОМІЧНИКИ

«Цікава була історія в Ірпені. Нас покликали господарі, щоб перевірити квартиру. Їх насторожив кіт, що сидів на одному місці і нявкав. Під час перевірки ми з’ясували, що під подушкою росіяни заховали страйкбольну гвинтівку, яку в когось поцупили. А кіт в такий спосіб вирішив попередити господарів».

Домашні тварини страждали від війни. Тож наші військові намагалися допомогти покинутим собакам, котам.

«Коли зайшли в Мощун, нас зустріли… свинки. Ми жартували, що це інженерно-саперне відділення. Адже вони рили городи в пошуках їжі і допомагали саперам виявляти вибухонебезпечні предмети».

КОМАНДИР, ЩО ЖИВ ВІЙНОЮ

«Пізніше ми працювали на потреби Командування Сил підтримки. Нашим наставником став полковник Олександр Ярославович Махачик. На жаль, уже покійний. Він був дуже професійним офіцером і порядною людиною, завжди ставив безпеку особового складу на перше місце. Декілька разів їздив із нами та допомагав працювати: підносив вибухівку, ліз у воду. Він на війні з 2014 року. Зазнавав неодноразово поранень, але повертався у стрій. Мав за честь воювати із цією людиною–кременем».

У 2022 році Олександр Махачик, за словами співрозмовника, очолив групу, яка облаштовувала оборонні мінні загородження. Того ж року наприкінці травня офіцер загинув.

ВТРАТА, ЩО ДОСІ БОЛИТЬ

Найважче на війні, зізнається Максим, це пережити загибель побратимів.

«Ми втратили головного сержанта Бориса Оріха. Він загинув 21 березня, виконуючи бойове завдання на підступах до Києва. З ним я їздив у першу ротацію у 2021–му і відтоді ми стали друзями. Боря — душа компанії, завжди жартував, підтримував, був досвідченим сапером, рвався туди, де гаряче. Коли він загинув, ми приїхали до моргу по тіло. На столі лежали речі з його кишень: військовий квиток, бухта, телефон, повербанк з шнурком. У цей момент задзвонив телефон, і у всіх защеміло серце, бо Боря більше ніколи не відповість. 7 квітня йому мало б виповнитися 50 років».

ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ СЕНСУ ЖИТТЯ

«Після повернення я переосмислив своє життя. Вкотре переконався, що немає нічого дорожчого для мене, як дружина і син. Зрозумів, варто цінувати кожну мить. Тому намагаюся брати від життя максимум, адже не знаю, де завтра опинюся і що мене чекатиме».

Зараз Максим Кушнір – інструктор з водіння. Часто возить мобільно–тренувальні групи на різні напрямки. Але в строю, запевняє, залишатиметься до самої нашої перемоги.

«Я переконаний: Україна вистоїть і здобуде справедливий переможний мир. Але для цього має докластися кожен із нас. Не потрібно сидіти й чекати повістки. Чоловіки, не гайте часу, приєднуйтеся до нас! Проявіть силу та доведіть: ви — захисники насамперед своїх сімей, своєї хати, своєї країни. Коли нас багато, то ворога бити легше. Лави військових потрібно постійно поповнювати. Не зволікайте, приборкуйте страх і разом із нами захищайте Україну. Адже ми мусимо вистояти. Заради наших рідних. Заради майбутнього».

Максим Кушнір указом Президента України нагороджений медаллю «За військову службу». За самовідданість і мужність він отримав іменний годинник з рук покійного нині очільника МВС Дениса Монастирського та тодішнього міністра оборони Олексія Резнікова.

Лілія Коцюк, фото – з власного архіву Максима Кушніра. 

ТЕМА: ВІЙСЬКО

Підписуйтесь та слідкуйте за новинами Facebook