Полишив роботу в Ізраїлі, щоб обороняти Україну: історія військового із Хмельниччини

Тарас Величко – професійний військовий. Родом зі селища Базалія, що на Хмельниччині. Коли 24 лютого 2022-го в Україну прийшла велика війна, без вагань полишив високооплачувану роботу в Ізраїлі та, не встигнувши побачитися із сім’єю, яка перебувала в іншій країні, поспішив в Україну — стати на її захист.

Нині він – офіцер 3-ї окремої танкової Залізної бригади. Історію свого побратима й розповіли у підрозділі.

Цьогоріч Тарас Величко зустрічатиме 45-річчя. Закінчив Національну академію прикордонної служби ім. Богдана Хмельницького, згодом служив у прикордонних загонах на Волині й Донеччині. Коли у 2004 році вперше пішов у запас, надовго залишився у Маріуполі — працював інженером автоколони.

Військовий розповідає, що через сімейні обставини змушений був повернутись на Хмельниччину, оскільки здоров’я Ілони – доньки від першого шлюбу – потребувало іншого клімату. Тоді й перекваліфікувався — почав займатися внутрішнім оздобленням помешкань, і з будівельною командою об’їздив усю країну.

А під час АТО Тарас знову одягнув військову форму. Підписавши контракт, офіцер пішов служити до Національної гвардії, у полк спеціального призначення «Ягуар», місцем служби став Слов’янськ.

«Я вже збився з ліку, скільки разів продовжував контракт, — жартує Тарас. — Служба тривала до 2018 року. А перед тим в особистому житті відбулися радісні зміни — 2017-го я одружився з моєю Надією. Ми зналися давно. Адже Надія приїздила до своїх родичів у Базалію. Я написав їй уже зі Слов’янська, зав’язалося листування, згодом запросив до себе. І вона приїхала! Я був тоді командиром роти. За рік ми взяли шлюб. У нас народилася донечка Вікторія».

Тож нова сім’я, каже, підштовхнула повернутися до цивільного життя. У 2018 році не став продовжувати контракт, і родина переїхали до матері дружини в Неаполь (Італія), проте заробітки там ішли слабо. Тому, коли виникла можливість попрацювати в Ізраїлі, одразу скористався, здавши всі необхідні серйозні іспити. Сім’я ж залишилася в Італії, а чоловік зайнявся оздобленням квартир.

«У перший день повномасштабного вторгнення я одразу ж заявив роботодавцям в Ізраїлі, що їду захищати Батьківщину, — веде далі Тарас. — Деякі місцеві схвалювали моє рішення, деякі — відверто дивувалися: «Куди ти? Там тебе вб’ють!». А ось тамтешні репатріанти з України зібрали мені потужну волонтерку. Тому я віз із собою амуніцію і медикаменти. Довго проходив огляд в аеропорту Бен-Гуріон – із тими шоломами, броніками та валізами ліків! Часу відвідати рідних в Італії не було — війна палахкотіла. З усіма ізраїльськими «бебехами» я через Польщу дістався України. Допомогу передав луцьким волонтерам, а сам хотів повернутися до свого «Ягуару». Та «Ягуар» уже воював під Києвом. Зрештою, через військкомат у Теофіполі потрапив у 3-ю танкову…».

Нині майор Величко є начальником геоінформаційної служби бригади. Там пояснюють, що це підрозділ топографів, картографів, без яких не відбувається жоден вид бою та бойових дій.

«Кожен притомний українець, де б він не був — на фронті чи в тилу, повинен вносити свою частку в Перемогу. Війна чіпляє всіх — це треба кожному зрозуміти», — стверджує офіцер.

А про себе впевнено додає:

«Я — військовий, і для мене немає слова «важко». Наскрізь військовий. Так мислю. Загартований вже. Добре пам’ятаю, що казав один мій викладач з академії: не шукай причини, а шукай спосіб! Я знайшов своє місце».

(Фото: зі сімейного архіву Тараса Величка та Надії, а також служби зв’язків з громадськістю 3-ї окремої танкової Залізної бригади).

ТЕМА: ВІЙСЬКО

Підписуйтесь та слідкуйте за новинами Facebook