Шиють для воїнів “ліжка” і плетуть килимки: як працює волонтерський центр у Хмельницькому

Тисячі подушок, матраців, ковдр, килимків, карематів, спальників і навіть шкарпеток для захисників і переселенців — результат роботи волонтерської спільноти у соціально-культурному центрі «Сорока» у Хмельницькому. Точну кількість пошитого тут давно не обліковують. А з перших днів повномасштабного вторгнення доводять, що наближати перемогу може кожен — своїми руками та часом.

Щоночі у волонтерському центрі «Сорока» чутно стрекотіння швейних машинок і ножиць, шурхіт наповнювачів для подушок і матраців. Саме вночі безупинно кроїть та шиє засновниця центру Тетяна Панькова.

«Це єдиний час, коли мене ніхто не смикає. Тут все перебуває у русі цілодобово, як у вулику. Завантажуються одні машини й приймаються інші, ведеться переписка та пошуки потрібного, приходять волонтери з готовими виробами чи за матеріалами. Люди приносять білизну, книжки, речі для поранених у госпіталь, тканини, смаколики для захисників… А вночі я можу спокійно працювати без усієї цієї метушні», — розповідає Тетяна.

Тетяна Панькова із чоловіком Юрієм практично “живуть” у “Сороці”

«Сорока» слугує ще й укриттям для мешканців будинку, тому чимало ночей довелося не спати ще й через тривоги. Та скільки б разів не лунали сирени, у приміщенні центру постійно кипить робота. Допомагати іншим тут почали ще в 2000-их. Зіштовхнувшись з потребами багатодітних сімей, заснували громадську організацію. А згодом з’явився соціально-культурний центр і магазин-майстерня «Сорока». Однак всі плани, всі творчі проєкти потьмяніли з початком повномасштабної війни. Допомога, яка надавалася захисникам ще з 2014 року, стала основним напрямом діяльності.

Той день, 24 лютого 2022-го, Тетяна пригадує так:

«Після декількох годин шоку зібралися разом з усіма волонтерами радитись. Вивчали, що відбувається в місті, в чому є нагальна потреба, де будемо корисні. Ця паніка… Люди змітали все з полиць начисто! Місто виявилося неготовим до такого потоку людей, яким потрібно було щось одягнути, на чомусь спати. Ось з цим ми могли допомогти. Одяг, який був, роздавали, та залишалися нікому не потрібні спіднички, блузки, старі джинси. Колись ми з них шили з дітьми шопери та пуфи, розвивали екокультуру переробки старих речей. І з цих запасів для творчості вирішили робити щось корисне. Так все і почалося. Рвали синтепон на наповнювач, шили і набивали подушки, вузькі смужки використовували для в’язання килимків, а залишки — дрібнили для наповнення матраців. Для них так важко було знайти цупку тканину! В ті перші місяці все зупинилося, придбати навіть нитки чи голки було неможливо. Я вишукувала по всіх чатах і групах залишки матеріалів із швейних виробництв. Люди зносили одяг і свої запаси. Ми використовували навіть матеріали для медичних масок…І шукали швейні машинки. Хтось віддав непотрібну стареньку машинку бабусі, хтось — свою власну».

Більшість волонтерів навчилися шити вже в «Сороці». Команда з 10 людей розширювалася, додалися сусіди, які працювали під час кожної тривоги, підключилися переселенці. Поступово зростав і асортимент виробів — відповідно до змін у запитах військових. Так, до подушок, килимків та ковдр додалися каремати й спальні мішки, в’язані шкарпетки і навіть рукавички. І сьогодні у пошитті використовується кожен, навіть найменший, клаптик, який потрапляє до рук волонтерів.

Волонтерському центру зараз не вистачає робочих рук і матеріалів

Речі, виготовлені в «Сороці», розходилися одразу. Їх віддавали просто на місці, розвозили в центри гуманітарної допомоги і місця поселення, відправляли у звільнені від окупантів міста, зокрема й в Ірпінь.

«Напевне, немає такого міста, де б не було нашої ковдри чи подушки! У нас є навіть волонтерка з Чехії, якій ми подарували декілька — щоб вона показала, що ми тут взагалі робимо, люди могли доторкнутися і зрозуміти, з чим зіштовхнулася наша країна. Для хлопців на фронті такі речі — це розхідники. Але то такі дрібниці. Аби наші захисники були цілі. Ми ще нашиємо та привеземо», – посміхається Тетяна.

Жодного дня у роботі Тетяни та «Сороки» не було перепочинку. Жінка зізнається, що бувають моменти, коли ніби опускаються руки, нічого не виходить. Втома дається взнаки. Волонтери ж беруть паузу на декілька днів, а вона лише на пару годин може влаштувати собі відпочинок. А далі знову працювати, бо, каже, від цього залежить чиєсь життя, чийсь спокійний сон.

«Якщо вони там, на фронті, не будуть в нормальних умовах, то і ми тут не будемо. Це все взаємопов’язано. Часто кажуть, що тільки ті, у кого рідні на передовій, розуміють, наскільки це важливо. Наскільки твоя пожертвувана ранкова чашка кави впливає на чиєсь життя — втрачене чи покалічене. На жаль, так і є. Наші хлопці залишили тут родини, дітей, нормальну роботу, елементарні людські умови, щоби нога окупантів сюди не ступила. І вони не жаліються. Та й допомогу просять лише з тим, на що своїх коштів не вистачає, намагаються купити все самі», – говорить Тетяна.

Знає волонтерка про потреби військових, як то кажуть, з перших вуст. І справа не лише в тому, що її син добровольцем пішов захищати Україну, незважаючи на протипоказання. У «Сороці» допомагають усім воїнам, які звертаються, бо вірять, що немає серед них «не наших» і «не рідних».

Найважчі моменти Тетяна пов’язує саме із захисниками. Із втратою близького друга, про яку дізналася, лише побачивши портрет на Алеї пам’яті на Проскурівській. З тижнем переживань, коли син не виходив на зв’язок. Зі сльозами й обіймами незнайомого бійця після завантаження чергової машини, бо обоє не знали, чи колись доведеться ще зустрітися.

Спочатку допомагати в «Сороку» приходило до 35 людей на день, і багатьом просто не вистачало місця. Сьогодні ж чимало волонтерів повернулися до звільнених домівок чи поїхали далі, а постійні помічники переважно беруть матеріали додому. Тож у центрі не вистачає робочих рук.

Усі охочі підтримати матеріалами, порадою, добрим словом чи ділом можуть написати Тетяні Паньковій у viber на номер 0672772896 або на її сторінці у Facebook.

Тетяна Шумовська, спеціально для ХМ-ІНСАЙД.

Підписуйтесь та слідкуйте за новинами Facebook