Втратив зір, але не силу духу: історія сапера з Кам’янеччини

Сьогодні, 13 листопада, у світі відзначається Міжнародний день незрячих. Ми поділимося історією сапера-героя Віталія ГАЛІЦИНА, який на війні зазнав важких поранень, залишився без зору, але мужньо сприйняв вирок долі, не втратив волі жити далі і працювати задля перемоги в 143-му об’єднаному навчально-тренувальному центрі «Поділля».

Як розповіли у підрозділі, Віталій в ЗСУ — з 1991 року. Всі ці роки залишався відданим ризикованій, але вкрай потрібній саперній справі. Стояв біля витоків створення унікального та єдиного в Україні Центру розмінування, де служив начальником відділу підготовки.

За роки служби із миротворчою місією побував в Іраку, приборкав не одну сотню вибухонебезпечних предметів, очистив від небезпечних пасток чимало територій. За вислугою років звільнився зі служби у званні полковника у запасі. Але із початком збройної агресії росії проти України добровольцем пішов захищати Україну.

Поблизу Новоазовська був у складі групи інструкторів, яка навчала саперній справі особовий склад добровольчого батальйону «АЗОВ». Крім підготовки, ще й виконував бойові завдання.

“26 серпня 2014 року на нашу групу бойовики здійснили диверсійний акт. Нам замінували машину, і внаслідок вибуху загинув мій найкращий друг, теж полковник у відставці, розвідник «Кузьміч». Саме він взяв на себе основну силу вибуху, врятувавши мене і ще одного бійця від смерті. Я втратив зір, отримав контузію, поранення руки та черевної порожнини. Досі не можу пройти флюорографію через чималу кількість дрібних осколків у тілі. Лікувався у Маріуполі, Дніпрі, Києві, а також у військовому шпиталі Німеччини та США. Далі на мене чекала тривала реабілітація вдома і нове життя. Я так говорю, що мав старе життя, а тепер у мене нове”, – ділиться військовий.

У новому житті Віталій став героєм документальної стрічки «Вдивляючись у темряву», яка показала проблеми ветеранів та інтеграцію незрячих до повноцінного життя в суспільстві. Зокрема, як Віталію та його матері Людмилі Владиславівні довелося вступити в боротьбу з бюрократичною системою, аби оформити першу групу інвалідності.

“До речі, зйомки тривали три роки. У фільмі є сюжет, коли я з психологом спілкуємося з пораненими хлопцями та дівчатами (загалом мене часто запрошують на такі зустрічі). І я завжди наголошую: потрібно ставити собі питання, не чому так сталося, а навіщо? Значить, свою місію на землі ми не завершили, і є завдання, які маємо виконати. Фільм став слушною можливістю довести собі і таким же пораненим бійцям, що життя не зупинилося. Навіть якщо ти не бачиш, треба продовжувати жити, допомагати іншим, віддавати себе Батьківщині, працювати, створювати сім’ї, народжувати дітей. Декілька років тому я зустрів свою другу половинку, кохану Іванку, з якою почуваюся щасливим”, – розповідає Віталій.

І наводить ще один приклад — його друг Сашко із Хмельницького, з яким познайомилися під час лікування в США. Він теж втратив зір, пережив ампутацію ноги і протезування, але продовжує жити, служити, захопився психологією, створив сім’ю, має дитину. Він не опустив рук, не впав у депресію.

“Я знаю, що призвичаїтися до нового життя нелегко, але потрібно поставити собі мету та впевнено йти до неї. Сьогодні я — працівник ЗСУ і продовжую передавати свої знання та досвід солдатам, сержантам, офіцерам. Навчаю розпізнавати небезпеку та правильно діяти в умовах, де на кожному кроці може бути смертельна пастка. Всі ми працюємо на одне — на нашу перемогу. І щиро вірю, що настане день, коли в Україні запанує вічний мир”, – наголошує військовослужбовець.

Віталій Галіцин доводить: навіть в умовах безнадійності можна знайти шлях вперед. Його відданість службі, українському народові, турбота про свою сім’ю є найкращим прикладом сили духу, яку не здолає ні війна, ні біль, ні темрява.

(За інформацією 143-ого об’єднаного навчально-тренувального центру “Поділля”)

Про інших захисників та захисниць ХМ-ІНСАЙД писав у матеріалах:

Вижив із кулею в голові: історія нацгвардійця з Хмельницького

Полишила роботу в лісгоспі й пішла у радіотехнічні війська: історія військової із Хмельниччини

«Ми записуємося у чергу, щоб пускати «крилаті»: історія пілота з Хмельниччини

“Доки б’ється моє серце, я захищатиму країну”: історія пораненого бійця із Хмельниччини

Відмовився від медичної евакуації, щоб завершити завдання: історія військового з Хмельниччини

Полишив роботу в Ізраїлі, щоб обороняти Україну: історія військового із Хмельниччини

Мріяв стати хірургом: історія медика саперів із Хмельниччини

“На фронті людина більше тяжіє до релігії”: історія військового капелана з Хмельниччини

“Боєприпаси сипалися з неба, як дощ”: історія кам’янчанина, який 8 років служить у лавах ЗСУ

ТЕМИ: ВІЙСЬКО

Підписуйтесь та слідкуйте за новинами Facebook