Головна → Новини → «Ми записуємося у чергу, щоб пускати «крилаті»: історія пілота з Хмельниччини

«Ми записуємося у чергу, щоб пускати «крилаті»: історія пілота з Хмельниччини

Військо

28 Жовтня, 2024

3030

Війна зробила Старокостянтинів доволі відомим містом. Воно вистояло, витримавши безпрецедентні ракетно-дронові атаки росіян. Ще б пак, місцева бригада тактичної авіації Повітряних Сил добре попила путінської крові, бо ефективно б’є по тилах агресора на окупованій території, звільнила Зміїний, знищила штаб російського Чорноморського флоту і навіть потопила кілька його кораблів.

Командир 7-ї бригади тактичної авіації імені Петра Франка, полковник Євген Булацик каже, усі його підлеглі — герої. Один з них — Віктор, якому вже за 50, штурман 1-го класу, пілот Су-24М. Офіцер запасу повернувся у стрій і наразі проходить службу в Старокостянтинові.

Спогадами про бойові вильоти, катапультування та аварійні посадки пілот Віктор поділився з тимчасово виконуючим обов’язків начальника управління комунікацій Командування Повітряних Сил ЗСУ полковником Юрієм Ігнатом.

“Мого батька убила російська бомба на сході, коли він пішов води набрати. У моєму серці не залишилось місця для сентиментів, лиш злість і ненависть до нелюдів, які топчуть українську землю! Після 14-го я ще марив ілюзіями про якесь вирішення конфлікту, без кровопролиття. У 22-му ці сподівання швидко розвіялись, я не пожалкував що за пару років до вторгнення, як офіцер запасу, повернувся в стрій. Бо ці кілька років пішли на відновлення навичок пілотування, освоєння нових тактичних прийомів – це дуже важливо”, – каже пілот.

Місія Віктора – доставити з точки «А» в точку «Б» смертоносний вантаж. У перші місяці війни це були авіаційні ракети малого радіусу дії та вільнопадаючі авіаційні бомби. На початку війни у наших пілотів не було жодних «червоних ліній», вони проривались через ворожу ППО і за один виліт відправляли у пекло сотні окупантів, десятки одиниць бронетехніки, які колонами перли на Київ. Так, для багатьох це став квиток в один бік, але бомбардувальники зробили неймовірний внесок у перемогу. Що й казати, у перші тижні повномасштабного, пілоти не раз успішно злітали під Брянськ, руйнували наступальний темп ворога на його території, нищили логістику. На багатьох напрямках це були зухвалі, сміливі операції авіації Повітряних Сил, у яких брав участь і Віктор.

Зараз авіатори зосереджені на застосуванні західної високоточної зброї. На часі – серйозні стратегічні завдання. Здавалося б усе просто. Пілотам треба чітко вийти на рубіж пуску крилатих ракет Storm Shadow/Scalp, натиснути кнопку пуску, сісти на одному з оперативних аеродромів і дочекатися об’єктивного контролю – підтвердження знищення ворожого об’єкту.

Усе просто лише на перший погляд. Насправді це складні операції, до яких залучена велика кількість фахівців різних напрямків. Планування удару, програмування ракет, розвідка – усе потребує максимально точних математичних розрахунків, інакше – не буде результату. А Storm Shadow чи Scalp має прийти в ціль! І крапка. Не так багато у нас тих ракет.

“Ми записуємося у чергу, щоб пускати «крилаті», – каже Віктор. – А чого дивуєтесь, так і є. Кожен хоче виконати цю почесну місію. Є екіпажі, є літаки, а от ракет західних недостатньо… Хлопці дуже вмотивовані і цілеспрямовані, тому і черга! Коли треба йти на бойове, в нас немає запитань: «А чому я…» У нас кажуть: “А можна я…”

Віктор знайомить із молодим пілотом-лейтенантом. Сьогодні саме із ним, менш як за годину, полетить виконувати бойове завдання.

“Він – пілот, я – штурман і це наші основні «звання», ми екіпаж фронтового бомбардувальника Су-24М. Сидимо в кабіні поруч, плече в плече, синхронізуємо наші дії. Приймаємо рішення відповідно до обстановки. Така робота, на великій швидкості, з великою відповідальністю. Екіпажі змінюються, сьогодні з лейтенантом летиш, завтра з командиром бригади, такі часи”, – пояснює Віктор.

До речі, комбриг – полковник Євген Булацик розповів, що зараз за кордоном йдуть зйомки художнього фільму, основним епізодом якого є бойова робота льотчиків із звільнення острова Зміїний. А Віктор – один із тих, хто бомбив ворога на Зміїному. Тоді українські бомбардувальники філігранно поклали п’ятсоткілограмові бомби прямо «в яблучко», не залишивши шансів. Один із цих вильотів міг стати останнім для Віктора та його побратима.

“Нам довелося катапультуватися, – пригадує льотчик-штурман. – Летіли групою літаків, гарно відпрацювали фугасними авіаційними бомбами… Розворот, і на оперативний аеродром. Нам кричать із землі: «Ракети, по вас працюють…» Ми зробили усе, що могли аби врятувати машину, до останнього, як то кажуть, намагалися втекти від них. Та шанси танули. Ближче до узбережжя – відчули удар, але продовжили тягнути борт до суші. Перетнувши берегову лінію на Одещині ми повністю втратили керування. Вихід один – катапульта! Су-24 спроектований так, що після відстрілу ліхтаря, першим спрацьовує піропатрон катапульти штурмана, за півтори секунди – льотчика. І, повірте, інколи ті півтори секунди вартують життя”.

Того разу командир вижив, служить, проте повернутися до льотної роботи вже не зміг. Будь-яке катапультування – це травма для організму, у меншій чи більшій мірі, тут вже як пощастить.

Віктору інколи доводиться літати і на двомісних навчально-бойових Л-39. Це може бути завдання із підтримання льотних навичок, тобто відновлення після перерви, або ж інші спеціальні завдання, де застосування саме цього типу літака буде достатньо. На одне з таких завдань вилетів Віктор із побратимом. Забігаючи наперед, автор зазначає, що цей випадок є унікальним в історії авіації і, мабуть, не має аналогів у світовій практиці.

Завдання було виконано. Повертаючись на базу, пілоти потрапили в доволі неприємну ситуацію – кабіну літака нальоту протаранив… лелека. Ліхтар кабіни відкинуло, та спрацювала лише перша катапульта. Крісло Віктора залишилось на місці. Він миттєво перебрав керування літака на себе, вийшов з небезпечного піке й продовжив політ без ліхтаря кабіни і, як потім з’ясувалося… без побратима, він не вижив.

Та найбільше, про що сьогодні мріють пілоти – вдарити крилатими ракетами у саме серце імперії зла. Льотчики, як і всі українці, з нетерпінням чекають дозволу «на далекобійність».