“Зараз кожен крок – справжня спецоперація”: сповідь командира танка із Хмельниччини

Олег Шевчук – 56-річний сержант, командир танка, танкового взводу, танкової роти танкового батальйону 42 ОМБр. Проживає у цивільному шлюбі в селі Шаровечка поблизу міста Хмельницький. Має 28-річну доньку. Закінчив Хмельницький технологічний інститут, за фахом інженер-механік. Нагороджений відзнакою Міністерства оборони України медаллю «Золотий тризуб», відзнакою командира 42 ОМБр «Хрест Доблесті». А ще поданий та очікує на нагороди Головнокомандувача ЗСУ «Хрест Хоробрих» та «За поранення».

Про танкіста на позивний «Сільвер» з теплотою та великою повагою розповідають у групі комунікацій 42 окремої механізованої бригади імені Героя України Валерія Гудзя. І хоч позивний змальовує в уяві героя одного з відомих оповідань – кремезного, подекуди суворого чоловіка, насправді Олег Шевчук є скромним, навіть сором’язливим, невисоким на зріст.

ТАНКІСТ «СІЛЬВЕР» ТА ЙОГО СКАРБИ

У бліндажі Олег показує свої… скарби. Там у танковому шлемофоні мирно сплять двоє кошенят.

“Це Вуглик та Іскорка. Вони і є мої скарби! Коли заступав на позиції, їх ще не було, була лише кішка Мурка. Привіз її один із побратимів, коли повернувся з відпустки, бо у нас завелися миші. Справлялася Мурка з зі своєю роботою добре.  А тут повернувся з бойових – Мурки немає, натомість оці двоє пищать… Коли вперше їх побачив, вони були ще зовсім мікробики – лише два дні, як очі прорізалися. Залишилися без мами…Ну що з ними робити? Довелося їхати до Павлограда, купувати дитячу молочну суміш та годувати їх по черзі зі шприца. Бачите, нормальний з мене котячий нянь, впорався, вони зміцніли і вже пробують на смак тверду їжу. Сподіваюся, до мого наступного виходу на бойове чергування вони підростуть настільки, що їм смакуватиме наша армійська тушкованка і паштети. Головне, щоб побратими не забували годувати, але це навряд чи, бо діти одразу влаштують добрячий ґвалт, бо у обидвох характер бойовий”, – ділиться командир танка.

Взагалі, каже Олег, танкісти бригади люблять тварин. Він пригадав, як ще у Серебрянському лісництві (Кремінський район, Луганської області), неподалік наших позицій знайшли поранену лисицю. У неї була перебита задня лапа, мабуть, мінометним осколком, та рана на боці. Мали з собою все необхідне для надання медичної допомоги, але бійців учили як допомогти пораненому побратиму, а про лисиць санітарні інструктори не згадували. Тож подзвонили начмеду батальйону та попросили проконсультувати. Він теж не дуже розумів, що треба зробити, бо не ветеринар, але напрямок руху задав. Вирішили вчинити по-військовому – експериментувати. Як уміли, наклали імпровізовану шину, обробили антисептиком та зашили рану. Причому, під час цих всіх маніпуляцій тварина терпіла та не проявляла агресії – розуміла, що інакше загине.

Після операції Куля (отримала позивний за швидкість пересування, що зростала щодня, по мірі одужання) надовго у бліндажі не затримувалася. Наступного дня прийшла вранці і після перев’язки та ситного сніданку вона накульгуючи зникла у лісі аж до наступного ранку. Не було дня, щоб Куля не завітала до танкістів по гостинці. Якось прошмигнула у бліндаж навіть під час сильного артилерійського обстрілу. Аж ось, настав час переміщатися на інші позиції, але того ранку Куля не прийшла. Поснідали без неї та вже почали готувати зброю та амуніцію для переміщення.  І тут з’являється Куля, і не сама, а з трьома лисенятами. Тоді, каже Олег, всі зрозуміли, куди вона щодня зникала. Привела дітей попрощатися та подякувати за людяність.

ТРАВМУВАВСЯ, ОТРИМАВ ПОЗИВНИЙ – І У БІЙ

Сержант Шевчук пригадує, якось на полігоні під час нічних навчань, вже приблизно за півтора місяці до виїзду на перше бойове завдання до Серебрянського лісу,  невдало зіскочив з танка і зламав ногу. Надали медичну допомогу, наклали гіпс, але їхати додому лікуватися категорично відмовився, бо не міг залишити хлопців у цей відповідальний момент, мав разом з усіма готуватися до бойових дій. Добре, що перелом був без ускладнень. Пересуватися довелося на милицях, тому і охрестили «Сільвером».

“Сприймаю це з гумором. Але далі вже було не до сміху. За кілька днів перед виїздом на бойові зняли гіпс – мені би радіти, але всі були дуже напружені. У екіпажі мого танка не було жодного контрактника – всі мобілізовані, тому ми і гадки не мали, що буде далі. Під час навчань інструктори з бойовим досвідом нам пояснили, що під час танкового бою сподіватися можемо тільки один на одного та злагодженість у команді, тому до навчань ставилися дуже серйозно і намагалися всотувати максимум з того, що нам розповідали та показували.  Мені було трішки простіше, бо строкову службу проходив саме на посаді командира танку, там же отримав звання «сержант». Служив у Німеччині. Можна сказати, у нашому екіпажі я був найдосвідченіший. Хоча, одна справа служба «по миру» і зовсім інша – реальні бойові дії, де згаяна хвилина може вирішити долю екіпажу”, – ділиться військовий.

Від дій командира танку, наголошує, залежить дуже багато.

Перший бій відбувся у Серебрянському лісі. Олег пригадує, як начальник штабу пояснив бойове завдання та виділив «повний кошик кабачків». Тоді всі снаряди поклали у ціль, тобто відпрацювали на відмінно з відстані 200-250 метрів. Вдалося спалити кілька ворожих бліндажів та висадити у повітря польовий склад боєприпасів. Страх відчули вже після бою… про це зізналися одне одному, коли повернулися у село.

Але найскладніші бої були ще попереду, в районі Часового Яру. Тоді батальйон зазнав втрат. Але помстились ворогу за побратимів.

НАЙБІЛЬШЕ ХОТІЛОСЯ ОБІЙНЯТИ РІДНИХ…І ДОМАШНЬОЇ КОНСЕРВАЦІЇ

За словами Олега Шевчука, раніше часто працювали прямою наводкою і виходили переможцями з цих танкових дуелей. Зараз працюють із закритих бойових позицій та намагаються не робити зайвих рухів, бо противник веде розвідку і вдень, і вночі. Часто вдається зривати штурмові дії ворога, знищуючи їхню техніку та особовий склад, що встиг накопичитися у напівзруйнованих будівлях. Розвідники надають координати, тож танкісти по них відпрацьовують.

“Окрім обов’язків командира танка, кермую також БТР-Т на евакуаціях поранених та доставці хлопцям боєкомплекту та провізії. Нещодавно забирали двох поранених бійців з нашого самохідного артилерійського дивізіону. Добре, що ми мали провідника, бо їхали «по-сірому», але навіть попри це, дорогою нас наздогнали дві ФПВішки та тричі наїхали на якісь протипіхотні мінні засоби. Дякувати Богові, наш бронетранспортер майже не пошкодило, лише відірвало набитий піском газовий балон, який ми використовуємо саме для таких випадків, щоб пом’якшити силу вибуху. Завдання виконали – вчасно привезли хлопців і передали медикам. Зараз обидва одужують”, – розповідає військовий.

Мав і сам поранення на початку березня. Під час переміщення між позиціями осколки від касетного боєприпаса влучили у праву ногу. Коли обстріл закінчився, довелося по-пластунськи подолати понад 300 метрів, бо важко було зіп’ятися на ноги, до того ж противник зазвичай проводить дорозвідку після обстрілу.  Поранення виявилося не важким – пощастило, кістки та сухожилля вціліли, тому швидко відновився і вже більше трьох місяців у строю.

“Загалом, війна від 2023 року дуже змінилася, зараз дуже складно здійснити ротацію на позиціях. Якось  ніс бойове чергування понад три місяці поспіль. І справа навіть не у тому, що не було людей на заміну. Зараз, щоб запобігти втратам під час заміни особового складу, маємо ретельно продумувати кожен крок – справжня спецоперація. Треба, щоб були відповідні погодні умови та вдало обраний час. І тоді «очі» противника не помітять пересування. А якщо помітять, то одразу налетять ударні дрони, і міняти вже не буде кому і не буде кого… Таке, на жаль, теж трапляється”, – веде далі Олег.

Каже, всього на позиціях вистачає. Хіба що обіймів дружини, і, можливо, ще домашньої консервації – “аж надто смачні огірочки у неї виходять”.

Насправді не було такого, щоб ділили останній окраєць хліба на трьох чи розподіляли воду порційно. Командування дбає, щоб бійці не голодували. Якщо нема можливості підвезти по землі – використовують дрони зі значною вантажопідйомністю для доставки всього необхідного.

І НАДАЛІ ТРИМАТИМУСЬ ТАНКОВОЇ БРОНІ

Наостанок Олег Шевчук поділився своїми мріями та планами на майбутнє:

“Багато моїх молодих побратимів перекваліфіковуються у пілотів БПЛА. Мені вже, мабуть, запізно, бо ж вік…, тому і надалі триматимусь танкової броні. Сподіваюся, мені завжди знайдеться місце у рідному танковому батальйоні. Також командири пропонували вивчитися на офіцера, але щоразу відмовлявся. У нас у підрозділі достатньо молодих толкових хлопців – за ними майбутнє. Якщо чесно, то хотілося би якнайшвидше  повернутися додому, до родини. Сподіваюся, що моя донька, яка зараз проживає у Києві та працює у театрі, незабаром подарує мені онуків. У моєї цивільної дружини теж є син, і я вважаю його рідним. В армії вже звик з початку 2023 року, люблю і поважаю своїх побратимів та вважаю їх своєю другою родиною, але вже хочеться спокійного життя та радості від сімейного затишку”.

На питання, де працюватиме, відповідає:

“Там, де буду потрібен: можу возити вантажі, ремонтувати автомобілі та іншу техніку, розуміюся на будівництві, зрештою, без роботи не залишуся. Головне, щоб війна нарешті закінчилася  і загарбники ніколи більше не порушували кордони нашої суверенної держави”.

(Фото 42 ОМБр/Фейсбук; за текстом Романа Клима) 

ТЕМИ: ВІЙСЬКО

Підписуйтесь та слідкуйте за новинами Facebook