“Ставились, як до зеків”: хмельничанка Тетяна Васильченко розповіла про полон (ВІДЕО)

У Military Media Center відбулась пресконференція Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими стосовно визволених з російського полону українських жінок. Серед чотирьох учасниць – Тетяна Васильченко, волонтерка з Хмельницького, парамедик батальйону “Госпітальєри”.

За словами звільнених жінок, на полонених вчинявся великий психологічний тиск, а умови утримання — нелюдські.

“Перший психологічний тиск — це позбавлення волі, волі на пересування, на висловлювання, на думку. І ці аспекти вони [окупанти] використовували на повну”, – розповідає Тетяна Васильченко.

Харчування, каже, було таке, що вижити можна, але важкою ціною. Це відображалось на здоров’ї українських полонених. Охорона ж у закладах була з представників терористичних “ДНР”. На вулицю не виводили, спілкування з рідними було неможливо, камери були переповнені.

“Тобто говорити, що це табір для військовополонених, який відповідає хоч будь-яким критеріям Женевської конвенції, не можна. Вони ставились до нас, як до зеків, принижували. Коли давали дзвонити рідним, розмову записували на камеру. Я додзвонилась до дочки лише 8 червня, повідомила, що я в полоні. Жива, здорова, повернусь, вір. І вона вірила весь цей час. Пропонували мені ще раз подзвонити, але за цей дзвінок я повинна була дати те, що попахувало зрадою України. Я відмовилась”, – ділиться хмельничанка.

Зауважує, що лише бажання вижити, жага до волі і віра у визволення допомагали триматися й певною мірою не зважати на те, що відбувалось навколо.

“В них улюблене було, що “Україна вас не хоче, вас не міняють, тому що про вас забули, кому ви потрібні, тим більше жінки, на кого вас міняти”. Молодшим дівчатам ми допомагали тримати віру. Це було неймовірно, коли 27 людей у шестимісній камері заспівали гімн України. Майже беззвучно скандували: “Україна – понад усе!”. І це тримає!”, – додає Тетяна Васильченко. 

Крім психологічного тиску, військовополонені перебували в інформаційному вакуумі. За словами жінок, вони з вуст ворога чули постійну критику на адресу влади України. Дивилися завжди один канал “Россия 24”. А інформацію про ситуацію на фронті їм надавали лише ту, яка була вигідна загарбникам.

За словами Тетяни Васильченко, неймовірним відчуттям щастя після звільнення з полону було чути українську мову, ходити по рідній землі, вдихати особливе українське повітря.

“Знаєте, навіть втрачаючи побратимів, я не плакала, а в автобусі, коли мені подали в руки прапор України, я заплакала. Це були сльози радості”, – зізнається звільнена полонена.

Тетяна Васильченко залишається працювати в медичному батальйоні “Госпітальєри”. Але наразі ще триває період медичних обстежень звільнених жінок, попереду – реабілітація.

“Зараз я в більш-менш нормальній фізичній формі, на все потрібен просто час. Я вже вважаю, що повернулася в свій батальйон, до своїх побратимів, і надалі збираюся займатися тим, чим займалася дотепер — це волонтерство, рятувати життя наших бійців на фронті”, – сказала Тетяна Васильченко.

Підписуйтесь та слідкуйте за новинами Facebook