“Тут інша війна і заміновані масштаби”: історія миротворця зі спецпідрозділу Хмельниччини

У свої 33 роки Володимир уже 12 років в армії. Зізнається: поза нею себе не бачить. Свій бойовий шлях він почав ще у 2014-му, коли росія полізла на схід України. Тоді уклав контракт і став сапером у Центрі розмінування, що на Хмельниччині. Пройшов АТО, миротворчу місію в Косово, обороняв Київщини, Донеччину та Херсонщину після вторгнення. Сьогодні його головний напрямок — безпілотники та наземні роботизовані комплекси, без яких сучасна війна вже неможлива.

Сьогодні, 29 травня, у Міжнародний день миротворців ООН спеціально для читачів ХМ-ІНСАЙД спілкуємося із Володимиром про те, як миротворчий досвід знадобився під час повномасштабної війни.

За плечима старшого сержанта із 143 Об’єднаного навчально-тренувального центру «Поділля» — десятки ротацій, робота в «сірій зоні», мінування мостів під Києвом і розмінування деокупованих територій. За оборону Київщини отримав медаль «За військову службу Україні» з рук Президента Зеленського у Маріїнському палаці, свідком цієї відзнаки став тодішній прем’єр-міністр Канади Джастін Трюдо. А за успішно виконане завдання із замінування позицій на Донбасі відзначений нагрудним знаком «Золотий Хрест».

За фахом Володимир — біотехнолог. Закінчив Подільський державний аграрно-технічний університет, що в Кам`янці-Подільскому. Але у 2014 році, коли йому був лише 21, перевівся на заочне навчання та підписав контракт.

Першою ротацією, пригадує військовий, став Донбас. Тоді його підрозділ працював у районі Дебальцевого — мінували та підривали залізничні колії, щоб російські війська не могли використати великий транспортний вузол для наступу.

«Там складний ґрунт, важко закладати міни. А місцеві кричали вслід: «Укропи, укропи», — ділиться Володимир.

Після повернення, каже, почав освоювати роботизовані системи розмінування. Навчався у канадських інструкторів. Тоді це здавалося вузькою спеціалізацією, а сьогодні стало однією з ключових навичок війни.

До повномасштабного вторгнення встиг побувати у доброму десятку ротацій. Каже, найбільш виснажливою була робота у «сірій зоні»: працювали вночі, у повній темряві й тиші, практично під носом у росіян, головне – щоб не “спалили”.

У 2017-ому Володимир став інструктором з пошуку саморобних вибухових пристроїв, а вже за рік пройшов відбір до миротворчої місії в Косово. Там українські сапери працювали на базі НАТО разом із військовими з 18 країн.

«Найбільше запам’яталися гори, — усміхається він. — Ми обстежували території, перевіряли майданчики для евакуації гвинтокрилами, шукали боєприпаси. Працювали переважно з поляками та швейцарцями».

У Косово Володимир працював оператором роботизованої системи. Саме цей досвід став особливо цінним уже під час великої війни в Україні. Адже зараз активно застосовуються БпЛА та НРК.

Він порівнює: між Косово та Україною — величезна різниця. Коли туди прибув, конфлікт вже був заморожений. Території були заміновані локально там, де велися активні бойові дії. У нас — масштабна війна і величезні площі, які ще десятиліттями доведеться очищати від вибухівки.

24 лютого 2022 року Володимир уже їхав із побратимами на оборону Київщини. Майже всі смуги зі столиці були забиті машинами людей, які виїжджали. І лише одна — вільна. Нею туди їхали військові. Його підрозділ працював на околицях Києва: мінували мости, стримуючи просування російських колон. Спали по кілька годин на добу. Жили на покинутому заводі. Деякі переправи довелося підривати:

«Один міст ми замінували й добу чергували біля нього, поки не надійшов наказ на знищення».

Після звільнення Київщини їх залишили на розмінування Ірпеня, Бучі та Бородянки. Каже, побачене там досі важко забути. Особливо — закатоване тіло військового зі зв’язаними руками.

«Багато було боєприпасів — невикористаних і пошкоджених. Придатні сортували та передавали далі на склади, щоб їх використовували вже проти окупантів. Особливо врізався в пам’ять один із будинків у деокупованому селі. Люди попросили оглянути хату, де жили росіяни. У септику була прив’язана граната. Якби хтось підняв люк, стався б вибух. А ще місцеві показували підвал, де окупанти тримали й ґвалтували жінок. Страшно було навіть слухати», – пригадує Володимир.

Далі були Донеччина та Херсонщина. На Донбасі — мінування і прикриття позицій біля Бахмута. На Херсонщині — розмінування об’єктів інфраструктури після деокупації. До стовпів електромереж вели мінні поля. Тож підрозділ Володимира робив проходи для енергетиків, щоб ті могли відновлювати світло та зв’язок.

Були і втрати… Під час однієї з ротацій на Херсонщині, за словами військового, при очищенні складів, куди поцілили росіяни, прилетів ворожий дрон. Загинув побратим Олександр. Інший хлопець отримав поранення. Вантажівки просто розірвало на частини.

Зараз Володимир працює з безпілотниками та наземними роботизованими комплексами. Двічі проходив навчання за кордоном — із саперної справи та роботи з роботизованими системами розмінування. Каже, найбільше під час повномасштабної війни його зворушив зовсім не бій і не нагороди, а: «Діти зі школи, де навчається моя дитина, передали нам смаколики й листи. Це дуже запам’яталося».

Додає, перемога для нього — це повернення Донбасу, а спокій рідних — найбільша мотивація.

Історію ще одного миротворця Олександра із 143 Об’єднаного навчально-тренувального центру «Поділля» читайте в окремому матеріалі. 

ТЕМИ: ВІЙСЬКО

(Фото надані 143 ОНТЦ “Поділля”)

Підписуйтесь та слідкуйте за новинами Facebook