“Чекаю. Молюсь”: дівчинка з Хмельниччини пише зворушливі листи на фронт

Батько та брат 11-річної Насті Бедрій – артилеристи 3-ї окремої танкової бригади. Тієї самої бригади, відважністю якої захоплюються мільйони людей не лише в Україні, а й поза її межами. Хоробрі танкісти разом із побратимами з Хмельниччини влаштовують пекельні “зустрічі” окупантам, а надихає їх на це підтримка і любов рідних.

Тому дівчинка пише татові Роману, який разом із її братом Денисом обороняє Україну, зворушливі листи. Знає, що кожне слово додає сили рідним захисникам протистояти ворогові і надихає на перемогу. 

“Привіт, татусю! Ми з мамою дуже скучили за тобою. У нас все добре, я навчаюся.

На свята ми з мамою ходимо до парку. Там буває дуже гарно і весело. Я познайомилась із дітками, а ще ми бачили дятла, який будував собі гніздечко. Раптом, я відчула, як сильно тебе не вистачає… Я мрію, щоб ти навчив мене їздити на роликах і кататися на скейті.

Дуже хочу, щоб ви скоріше повернулися з Перемогою. Ми, нарешті, вас обіймемо і мама припинить хвилюватись і плакати. Передавай привіт братику. Чекаю. Молюсь. Твоя донька Настя”.

Настя пише зворушливі листи із любов`ю та вірою в перемогу

Нині дівчинка разом із мамою Наталею живе у Ярмолинцях Хмельницького району, тут знайшла собі нових друзів. Але ще 23 лютого родина мешкала у Харкові. Там батьки працювали, а дитина навчалась в одній із міських шкіл.

Тривожний світанок початку війни закарбувався у пам’яті пані Наталі надовго. На той час вона працювала в одному із продовольчих магазинів, який обслуговував покупців цілодобово. В ніч із 23 на 24 лютого під час нічної зміни почула сильні звуки, схожі на вибухи. Коли вибігла на вулицю, почула, як кричать люди, на автівках спрацювали сигналізації.

“Я починала розуміти, що щось відбувається. Набираю до чоловіка, який залишився з донечкою вдома. У нього – зайнято. Виявляється, він якраз мені телефонував. Уже не пам’ятаю, хто з нас перший до кого додзвонився, але чую що Настуся плаче, він же намагається мені щось розповісти. Ось так я дізналась про початок війни”, – розповідає жінка.

Повернувшись додому, сім’я почала збирати необхідні речі та документи. Куди рухатись далі – залишалось питанням. Вирішили їхати до гаража, аж в інший район міста. У ньому була оглядова яма, яка могла гіпотетично стати сховищем під час бомбардувань. Там вони пробули до початку березня. За цей час чоловік активно волонтерив, возив їжу і воду у бомбосховища знайомим.

“Я ж постійно переживала за сина Дениса, який ще до війни підписав контракт та служив у 3-й окремій танковій бригаді. Настав день, коли ми вирішили їхати, бо ситуація в місті погіршувалась. Уже курсували евакуаційні потяги на захід. Ми розуміли, що із собою ми не зможемо взяти практично нічого через неймовірну кількість людей, які намагались покинути місто. Отож у наплічнику була лише вода, кілька бутербродів і документи. Нам вдалося потрапити до вагону. Там теж було дуже багато людей, із дітьми сиділи навіть у тамбурі. Ми доїхали до Львова, але ця дорога здавалась мені неймовірно довгою”, – пригадує пані Наталія.

Каже, чоловік наполягав, аби дівчата їхали далі – за кордон, бо ж туди прямує і вагітна дружина сина. Та все ж Наталія із Настею вирішили залишитись в Україні, щоби бути ближчою до рідних. Про це і сказала чоловікові. Тоді було прийнято спільне рішення їхати до сина Дениса, на Хмельниччину, бо тато ще задовго до того дня для себе вирішив, що піде служити разом із сином. За допомогою небайдужих людей та волонтерів оформили документи переселенців, вдалося знайти помешкання та найнеобхідніші речі. На новому місці у Ярмолинцях допомагають щирі люди. 

“Ми з Настею щодня чекаємо повідомлень, молимось за найдорожчих та чекаємо їх із Перемогою. Звичайно, на серці – неспокійно, бо знаємо, наскільки їм непросто. Але поряд із тим підтримуємо їх, хочемо подарувати приємні емоції, щоб вони відчували, як безмежно ми їх любимо”, – каже жінка.

Артилеристи теж намагаються зробити щось приємне для своїх дівчат. Нещодавно світлинами із букетом лісових квітів вітали Наталію з днем народження. Це, за словами жінки, був найзворушливіший подарунок.

Син і батько – Денис і Роман – служать в 3-й окремій танковій бригаді

(За матеріалами Алли ГУМЕНЮК (“Вперед”), фото Наталії Бедрій).

Підписуйтесь та слідкуйте за новинами Facebook